А втім, нічому не слід дивуватися.
— Ах, дванадцять! Дванадцять! — торочив мені один синьйор з Лугано, дебелий чолов’яга, чия огрядність наводила на втішні роздуми про здатність роду людського чинити опір ударам долі. — Дванадцять — це король усіх чисел, це мій номер! Він ніколи не зраджує мені. Правда, частенько підводить, але в кінцевому рахунку неодмінно віддячує за вірність.
Закоханий у число дванадцять, той чоловік не міг говорити про щось інше. Він розповідав мені, що напередодні його улюблене число не побажало вийти жодного разу, та він уперто ставив тільки на дванадцять і програвав до останньої хвилини, коли круп’є оголосив:
— Messieurs, aux trois derniers![11]
І ось першу з тих трьох ставок він програв, другу теж, а третю, останню, таки виграв! Цок-цок-цок — і дванадцять!
— Моє число відповіло мені! Відповіло! — запевняв чоловік, і очі його сяяли радістю.
Правда, за день він майже всі гроші витратив, так що для останньої ставки лишилося зовсім мало, отож мізерний виграш нічого не поправив. Та яке це має значення, коли число дванадцять відповіло йому!
Слухаючи запальну балаканину горе-гравця, я пригадав чотиривірш свого дивакуватого вчителя і наставника Циркуля. Після того як з нашого будинку довелося винести все майно, Циркулеві зшитки з його віршами і каламбурами потрапили до бібліотеки. Я продекламував:
Чоловік обхопив голову обома руками, і його лице перекривила страдницька гримаса. Спочатку я дивився на нього з подивом, а далі з тривогою:
— Що з вами? — спитав я занепокоєно.
— Нічого. Я просто сміюся, — відповів чоловік.
Ось як він сміявся! У нього несамовито боліла голова, так боліла, що навіть легенький сміх був нестерпний.
От і спробуйте закохатися в число дванадцять!
Перед тим як випробувати долю (хоч ніяких ілюзій у мене й не було), я вирішив трохи оговтатись. Спостерігаючи гру, завважив, що вона не така складна, як собі уявляв, прочитавши брошурку.
Посеред столу на зеленому пронумерованому полі була закріплена рулетка. Гравці — чоловіки й жінки, молоді й старі — сиділи і стояли довкола й готувалися викладати гроші на жовті номери квадратів — хто більшу купку, хто меншу. Усі страшенно нервували. Ті, що не змогли чи не схотіли протовпитися до столу, називали круп’є номери й кольори, на які вони збиралися ставити, і круп’є напрочуд моторно розкладав лопаткою ставки за їхніми вказівками. Потім западала тиша, напружена й тривожна тиша, аж наче тремтлива від затамованих пристрастей. Її переривали час від часу тільки монотонні вигуки круп’є:
— Messieurs, faites vos jeux![12]
А біля інших столів такі ж монотонні й ліниві голоси повідомляли:
— Le jeu est fait. Rien ne va plus[13].
Насамкінець круп’є кидав кульку на рулетку:
Так, так, так…
Усі погляди впиналися в ту кульку. Найрізноманітніші почуття можна було прочитати в очах гравців: тривожне чекання, зухвалий виклик, нестерпну муку, шалений страх. Ті, що стояли позаду, перегиналися через стільці, аби ще раз перевірити свої ставки перед тим, як лопатка круп'є зніме їх.
Ось кулька падає на якусь цифру, і круп’є сонним голосом проказує звичну фразу, оголошуючи номер, що виграв, колір.
Я ризикнув поставити маленьку суму в першому залі за столом зліва. Назвав навмання цифру двадцять п’ять і з усмішкою стежив за підступною кулькою, відчуваючи якийсь навдивовижу незвичний холодок у животі.
Кулька нарешті зупинилася:
— Vingt-cinq, rouge, impair et passe![14] — повідомив круп’є.
Виграв! Я вже простягнув був руку, щоб забрати свою прибільшену купку, як тут зненацька якийсь синьйор, високого зросту, з могутніми, але занадто похилими плечима, над якими стриміла маленька плосколоба голова з довгим прилизаним на потилиці білясто-сивуватим волоссям і такими ж вусами та золотими окулярами на горбатому носі, безцеремонно відштовхнув мене і загріб собі мої гроші.
Своєю убогою французькою мовою я ввічливо зауважив йому, що він помилився — ясна річ, випадково…
Це був німець і розмовляв французькою ще гірше, ніж я, але накинувся на мене, мов лютий лев, і кричав, що це я сам помилився, а гроші, без жодного сумніву, його.
Я ошелешено роззирнувся: ніхто й слова не промовив, навіть мій сусіда мовчав, хоча добре бачив, як я поставив ті кілька монет на двадцять п’ять. Тоді я глянув на круп’є. Він стояв, як і всі інші, нерухомо і байдуже, ніби статуя.