У двох генуезьких газетах, котрі я прочитав відразу, тільки-но залишився сам, не було жодного рядка про моє самогубство. В мене затремтіли руки, коли я взяв «Фольєтто». На першій сторінці — нічого. Розгорнув і відразу ж побачив угорі на третій сторінці жалобну рамку, а на ній великими літерами своє ім’я:
МАТТІА ПАСКАЛЬ
«Ми не мали про нього звістки вже кілька днів. Це були дні невимовної печалі й великої тривоги нещасної родини, тривоги, яку поділяла краща частина наших співгромадян, котрі любили й поважали Маттіа за його щире серце, веселу вдачу і природжену скромність, що завдяки їм та ще багатьом притаманним йому чеснотам він, не принижуючи своєї гідності, зносив удари долі: адже останнім часом розкішне життя змінилось для нього убогим животінням.
Коли після першого дня несподіваної відсутності Маттіа його стривожена родина пішла до бібліотеки Боккамацци, де Маттіа старанно працював, цілими днями читаючи серйозні книги, повсякденно збагачуючи свій допитливий розум, двері виявились замкненими. Ті замкнені двері відразу ж викликали тяжку чорну підозру, яку, однак, притлумила надія, що Маттіа Паскаль виїхав з рідного міста, керуючись тільки йому відомими міркуваннями.
Гай-гай! Дійсність спростувала ті сподівання!
Після втрати багатої спадщини недавня одночасна втрата обожнюваної матері і єдиної коханої донечки тяжко вразила душу нашого безталанного Друга. Ще три місяці тому він зробив спробу скінчити своє скорботне життя в шлюзі того самого млина, який нагадував йому про недавні безтурботні роки, коли його родина жила заможно й весело, у щасті та злагоді.
Нам розповів про це заплаканий старий мірошник, вірний слуга колишніх господарів, схлипуючи над розпухлим, спотвореним до невпізнання трупом. Запала вже похмура ніч. Біля потопельника, якого охороняли два королівські карабінери, поставили червоний ліхтар, і старий Філіппо Бріна (називаємо його ім’я на науку всім добрим людям) говорив і плакав разом з нами. Тієї сумної ночі йому пощастило перешкодити горопасі здійснити жахливий намір, та не знайшлося іншого Філіппо Бріни, котрий зміг би стримати нещасного Маттіа вдруге. Отож і пролежав він у шлюзі млина цілу ніч і майже половину наступного дня.
Ми навіть не спробуємо описати розпачливої сцени, яка розігралася позавчора ввечері, коли вбита горем удова стояла над жалюгідними останками свого коханого чоловіка, вірного друга, що пішов із життя услід за любою донечкою.
Все місто поділяло її горе і висловило їй співчуття, провівши в останню путь її чоловіка, над тілом якого виголосив коротку схвильовану промову комунальний радник кавалер Поміно.
Ми висловлюємо щире співчуття родині, яка перебуває в глибокій жалобі, і Роберто, братові небіжчика, котрий мешкає далеко від рідного Міраньйо, і востаннє кажемо нашому дорогому Маттіа: «Vale, наш незабутній друже, Vale!»[20]
М. К.»
Навіть без цих ініціалів я здогадався б, що автор некролога — Жайворонок.
Передовсім мушу зізнатися, що моє ім’я, надруковане в чорній рамці, хоч я й чекав цього, не тільки не порадувало мене, а навпаки — викликало шалене серцебиття, і мені довелося перервати читання. «Невимовна печаль» і «велика тривога» моєї родини так само, як і любов та повага співгромадян за мої чесноти і службове сумління, аж ніяк не розсмішили мене. Спочатку мене вразило те, що згадка в некролозі про найсумнішу ніч у моєму житті, коли я після смерті матері й дочки пішов у маєток Стіа, стала найпереконливішим доказом мого самогубства. Потім я відчув себе приниженим, і почали мене гризти докори сумління.
Але ж ні! Я не заподіяв собі смерті, втративши матір і кохану донечку, хоч тієї ночі, можливо, ця думка й промайнула в моїй голові, а невдовзі я справді втік у розпачі з рідного містечка, однак тепер ось повертався додому, повертався з Монте-Карло, де несподівано всміхнулася мені доля, яка, певне, ще й досі до мене ласкава. Наклав на себе руки хтось інший, мабуть, якийсь чужинець, і я мимоволі завинив тим, що його не оплакали батько й мати, що він пішов у могилу без співчуття рідних і друзів, а натомість — яка іронія долі! — йому випало те, що призначалося мені: удавана скорбота і навіть похвальне надгробне слово кавалера Поміно.
Таким було моє перше враження від прочитаного некролога в «Фольєтто».
Але потім я подумав, що той горопаха загинув, звісно, не через мене, і від того, чи повернусь я додому живий і здоровий, він уже не воскресне. А скориставшись його смертю, я не тільки не ошукаю родичів небіжчика, а навпаки — дам їм надію побачити його колись: якщо помер я, а не він, то для них він лише пропав безвісти.