Але сам синьйор Ансельмо, як я згодом переконався, жодних способів перевірки не застосовував. Правда, досліди ставилися в домашньому колі! Чи ж міг старий запідозрити синьйорину Капорале і свого зятя Папіано в тому, що вони ошукують його? Чого б то? Навіщо? Його віра в спіритизм була такою несхитною, що не потребувала жодних підтверджень дослідами. А припущення, що його можуть дурити з іншою метою, і на думку не спадало такому добрязі, як синьйор Ансельмо. Що стосується нікчемно малих результатів, то сама теософія знаходила для цього переконливе пояснення. Вищі істоти ментального або ще вищого плану не опускаються до спілкування з нами через медіума; отож доводиться вдовольнятися грубуватими дослідами з викликанням душ небіжчиків нижчого розряду, астрального плану, найближчого до нас. Ось так.
Що можна було заперечити йому на це?[24]
Я знав, що Адріана несхитно відмовлялася брати участь у дослідах. Відтоді як я усамітнився в повній темряві у своїй кімнаті, вона заходила до мене дуже рідко, і то не сама, а з кимось, і лише спитати про моє самопочуття. Здавалося, питала щоразу просто з чемності. Мабуть, так воно й було насправді, вона ж добре знала, як я почуваюся! У її голосі бриніли навіть насмішкуваті нотки, адже вона уявлення не мала, чому я раптом вирішив піти на операцію, щó мене до цього спонукало. А тому, певне, вважала, що я вельми марнославний і сподіваюсь зробитися вродливішим або хоч трохи привабливішим, коли моє око буде виправлене на пораду синьйорини Капорале.
— Я почуваюся чудово, синьйорино, — відказував я, — от тільки не бачу нічого…
— Ви скоро бачитимете, і ще краще, ніж раніше! — встрявав до розмови Папіано.
Я піднімав у темряві кулак: так хотілося заїхати в пику нахабному базіці. Він, безсумнівно, говорив це навмисне, аби я втратив рештки терпіння. Не міг же не помічати відрази, яку я почував до нього. Я ж бо не приховував її: відверто позіхав, невдоволено сопів. Однак майже щовечора він заходив до моєї кімнати і сидів годинами та ще й не змовкав ані на мить. У непроглядній пітьмі від його надокучливого голосу мені аж дух забивало. Я корчився на стільці, наче сидіння було цвяхами пообтикуване, стискав кулаки і часто ладен був задушити причепу. Чи він здогадувався про це? Чи відчував мою лють? Бо саме в такі хвилини голос його лагіднішав особливо, ставав майже ласкавим.
У нас постійно виникає потреба звинувачувати когось у наших бідах та негараздах. По суті, Папіано як міг силкувався вижити мене з їхнього дому. І коли б у ті дні я керувався здоровим глуздом, то мав би тільки щиро подякувати своєму недоброзичливцеві. Та де там! Адже я вважав Папіано за неабиякого пройдисвіта. Хіба ж він не прагнув спекатися мене, аби безперешкодно дурити синьйора Палеарі й занапастити Адріану? Тільки це і вчувалося мені тоді в його пустій балаканині. А то ж був голос розуму! Як воно сталося, що він звучав з уст Папіано? Чи, може, то я сам вклав його в ті брехливі уста, аби знайти виправдання собі і мати підстави не довіряти йому, бо вже відчував, як міцно я заплутався в тенетах життя, і лютило мене саме це, а не густий морок, у якому я в той час перебував, і не роздратування, яке викликав у мене Папіано.
Про що він мені торочив? Щовечора одне й те ж саме — про Пепіту Пантогаду.
Хоч жив я дуже скромно, він утовкмачив собі в голову, що я бозна-який багатій. І щоб відвернути мою увагу від Адріани, він, певне, плекав думку закохати мене в маркізову внучку. Вихваляв її на всі лади: і цнотлива, і горда, і розумна, і серце має добре, і на вдачу щира та палка. А що вже красуня — ой, яка красуня! Чорнява, граційна і пишна водночас, вся вогонь, очі так і сяють, а принадні вуста створені для поцілунків. Про посаг і казати нічого, він буде казковий: вся маєтність маркіза Джільйо д’Аулетти, не менше! Маркіз, нема сумніву, залюбки віддасть її заміж якнайшвидше — не лише затим, щоб скараскатися татуся Пантогади, від якого життя не мав, а й тому, що дідові з онукою живеться разом не дуже солодко. Старий маркіз на вдачу слабкий, він замкнувся в своєму вже мертвому світі, а Пепіта аж тремтить від жадоби життя.
Язикатому Папіано було невтямки: що дужче він розхвалює Пепіту, то більшу неприязнь до неї викликає в мене, хоч я ще й не бачив дівчини. Він запевняв, що скоро познайомить нас. В один з найближчих вечорів умовить її прийти сюди на спіритичний сеанс. І з маркізом д’Аулеттою я матиму нагоду познайомитись — той сам прагне цього, адже так багато гарного чув про мене від Папіано. Тільки маркіз не виходить з дому і довіку не візьме участі в спіритичних сеансах через свої релігійні переконання.
24
«Віра, — пише маестро Альберто Фйорентіно, — це субстанція речей бажаних, підтвердження і доказ речей не явних». (