— А чом би й ні? Ще й як можемо!
— Що? Не розумію!
— Ми ж так легко самі себе дуримо, надто ж тоді, коли хочеться вірити…
— Але ж мені ніяк не хочеться! — запротестував Папіано. — Мій тесть глибоко вивчає все це і по-справжньому вірить. А в мене, мушу сказати, і часу бракує вдумуватись… навіть коли б я й хотів. Маю стільки мороки з тими клятими Бурбонами мого маркіза, що вгору ніколи глянути. Тут я іноді вечорами відпочиваю. Що стосується мого ставлення до спіритичних дослідів, то я вважаю, що ми, дякувати богові, ще живемо, тож нічого не можемо знати про смерть, а відтак — чи варто думати про неї? Ліпше вже постаратися якнайщасливіше прожити своє життя, нехай Бог поможе! Ось що я думаю про все це, синьйоре Меїс. Отже, до вечора? Зараз я побіжу на вулицю Понтефічі по синьйорину Пантогаду.
Десь за підгодини він повернувся, дуже невдоволений: разом із синьйориною Пепітою та її гувернанткою прийшов якийсь іспанський художник. Папіано крізь зуби процідив мені, що це друг сім’ї маркіза Джільйо. Звали його Мануель Бернальдес, він досить шпарко розмовляв по-італійському, тільки ніяк не міг вимовити кінцеве «с» мого прізвища, так наче воно штрикало йому язика.
— Адріано Ме-їй, — промовляв він, нібито ми враз стали приятелями нерозлийвода.
— Адріано Твій! — хотілось мені перекривити його.
До кімнати увійшли дами: Пепіта, її гувернантка, синьйорина Капорале, Адріана.
— І ти тут? Оце новина! — не вельми чемно озвався Папіано до своячки.
Він не чекав такої несподіванки. А з того, як прийняли Бернальдеса, я зрозумів, що маркізові Джільйо не скажуть про його участь у сеансі і що в нього з Пепітою є якась таємниця.
Однак великий Теренціо від свого плану не відмовився. Розташовуючи навколо столу медіумний ланцюжок, він сів поруч Адріани, а біля мене посадив синьйорину Пантогаду.
Мене це не влаштовувало, та й Пепіту теж. Вона відразу висловила невдоволення, причому заторохтіла чистісінько, як її татусь, змішуючи італійські слова з іспанськими:
— Вельми вдячна, asi no puede![25] Я хочу estar[26] між синьйором Палеарі і моєю гувернанткою, любий синьйоре Теренціо!
У червонуватій темряві вирізнялися тільки обриси людських постатей і предметів, тому я не міг пересвідчитися, наскільки правильний портрет Пепіти намалював мені Папіано. Але її голос, манера говорити і це раптове обурення відповідали моєму уявленню про неї після його розповіді.
Звичайно, така зневажлива відмова від запропонованого їй Папіано місця поруч зі мною була образливою для мене, однак я не тільки не образився, а навіть зрадів.
— Цілком справедливо! — вигукнув Папіано. — Тоді можна зробити так: нехай біля синьйора Меїса сяде синьйора Кандіда, а за нею сідайте ви, синьйорино Пепіто. Мій тесть зостається на своєму місці і ми троє теж залишаємось там, де сидимо. Так буде добре?
Е ні! Так теж не було добре: ні для мене, ні для синьйорини Капорале, ні для Адріани, ні — як з’ясувалося трохи згодом — для Пепіти, яка значно краще влаштувалася в новому ланцюжку, складеному за вказівками геніального духа Макса.
А поки що поруч мене опинився жіночий привид, з якоюсь чудернацькою копичкою на голові (капелюшок? чепчик? перука? — чортівня, та й годі!). З-під тієї копички раз по раз чулися схожі на стогін зітхання. Ніхто не додумався представити мене синьйорі Кандіді, а ми, між іншим, складаючи ланцюжок, мали триматися за руки, і вона зітхала. На її думку, це було непристойно… Боже мій, не рука, а справдешня крижина!
Другою рукою я тримав ліву руку синьйорини Капорале. Вона сиділа спиною до почепленого в кутку простирадла. Її права рука була в руці Папіано. Ліворуч від Адріани сидів художник, а на протилежному кінці столу, якраз навпроти синьйорини Капорале — Ансельмо Палеарі.
Папіано сказав:
— Передусім маємо пояснити синьйорові Меїсу та синьйорині Пантогаді спосіб спілкування… Як він зветься?
— Типтологічний, — підказав синьйор Ансельмо.
— І мені поясніть, будь ласка, — втрутилась синьйора Кандіда, соваючись на стільці.
— Цілком справедливо! І синьйорі Кандіді також, як же інакше!
— Так ось, — почав пояснювати синьйор Ансельмо, — два удари означають «так».
— Удари? Які ще удари? — перебила Пепіта.
— Удари, — відповів Папіано, — це означає постукування по столику, по стільцях чи по чомусь іншому, а іноді й спілкування за допомогою доторків.