Нині ця лілея нагадувала старому маркізові тут, у затишній вітальні, той сумний вересневий ранок і один з останніх виїздів його монарха на вулиці Неаполя. Цією дерев’яною лілеєю дон Джільйо пишався не менше, ніж своїм золотим камергерським ключем, знаками ордена святого Януарія і багатьма іншими нагородами, виставленими у вітальні під двома великими олійними портретами — короля Фердінанда і короля Франціска Другого.
Після розмови з маркізом я залишив його в товаристві Папіано та синьйора Ансельмо Палеарі, а сам, виконуючи свій прикрий задум, підсів до Пепіти. Я відразу помітив, що вона дуже нетерпеливиться і нервує. Передусім спитала мене, котра година.
— Пів на п’яту! Чудово! Чудово!
Її чомусь розізлило те «пів на п’яту», бо «чудово! чудово!» процідила крізь зуби. А тоді як заповзялася шпетити Італію, а особливо Рим! Мовляв, занадто хизується своєю минувшиною. Між іншим, у них в Іспанії, заявила Пепіта, є también[27] такий самий Колізей, як і в Римі, і такий же стародавній, однак вони не надають йому жодного значення.
— Piedra muerta![28]
Для них, іспанців, набагато важливіша plaza de toros[29]. Так, так. А особисто вона ставить понад усі твори античного мистецтва портрет Мінерви художника Мануеля Бернальдеса, котрий невідь чому запізнюється. Так ось чого вона так нервувала! Її нетерпіння сягло апогею. Розмовляючи, вона весь час тремтіла, часто потирала пальцем ніс, кусала губи, стискала й розтискала кулаки і не зводила погляду з дверей.
Нарешті камердинер доповів про Бернальдеса. Той з’явився розпашілий і спітнілий, наче не йшов, а біг. Пепіта вмить повернулася до нього спиною і, пересиливши себе, вдавала байдужу. Та коли він, чемно привітавшися з маркізом, підступив до нас, точніше, до неї, і почав своєю рідною мовою вибачатися за запізнення, Пепіту ніби прорвало, де й поділася її холодна стриманість:
— По-перше, говоріть по-італійському, porque aquí[30] ми в Римі і до нас завітали оці добродії, які не розуміють іспанської мови, отож, на мою думку, непристойно, щоб ви розмовляли зі мною по-іспанському. Крім того, знайте: мені байдужісінько, що ви запізнилися, отож можете не вибачатися.
До краю вражений Бернальдес розгублено всміхнувся і вклонився Пепіті, а потім спитав, чи можна йому попрацювати над портретом, поки ще світло.
— Та як хочете! — відповіла вона байдуже. — Ви puede pintar[31] без мене або también відкласти роботу, як вам краще.
Мануель Бернальдес ще раз схилив голову і повернувся до синьйори Кандіди, яка й досі тримала собачку на руках.
Для Мінерви знову почалися муки. Та ще більшим тортурам був підданий її мучитель. Аби покарати Мануеля за запізнення, синьйорина Пепіта почала так натхненно кокетувати зі мною, аж утратила чуття міри. Навіть для моєї мети це було занадто. Кілька разів потай глянувши на Адріану, я зрозумів, як вона страждає. Словом, страждання випали не тільки на долю Мінерви та Бернальдеса, їх вистачило і Адріані, й мені. Обличчя в мене пашіло, ніби я поволі п’янів від тієї образи, якої свідомо завдаю невинному юнакові. Та великого жалю він у мене не викликав. Шкода було тільки Адріану. Але ж я прагнув, я мусив зробити їй боляче, відтак мене зовсім не обходило, що водночас страждає Бернальдес. Мені навіть здавалося, що чим дужче мучиться він, тим менше повинна страждати Адріана. Та потроху наруга, яку кожен з нас чинив над собою, досягла такого напруження, що вибух став неминучим.
Привід до цього подала Мінерва. Сьогодні хазяйчин погляд не тримав її в страхові божому, і вона, тільки-но художник переводив очі з неї на полотно, потихеньку змінювала позу, засовувала мордочку і лапки в щілину між спинкою і сидінням крісла, наче силкувалася залізти туди й сховатися, з чарівною відвертістю показувала художникові свій облізлий задок, схожий на літеру о, та ще й помахувала, ніби глузуючи, високо задертим хвостиком. Уже не раз синьйора Кандіда вкладала її на місце в попередній позі.
Бернальдес, чекаючи, поки гувернантка допоможе йому, невдоволено пирхав, дослухався до моєї бесіди з Пепітою та все щось бурмотів собі під ніс на мої слова. Я помітив це, і мені кортіло йому сказати: «Говоріть голосніше!» Зрештою Бернальдесові урвався терпець, і він крикнув Пепіті: