— А як ви вибралися з Руяну? — спитав юнак опісля довгої мовчанки.
— Сам розумієш, Вогнику, — озвався Далебор, — що опісля такого віщування смертна постіль жаданіша мені була за обійми любки. Вийшов я зо Святині і добув меча, аби сплатити борг Світовидові, та спинив мене Радагаст. Мовив він, що віддати життя своє я можу і у битві. Ось так і став я воїном Руяну. В одній із сутичок з ватагою варягів-здобичників переміг я вікінга, відважного і вправного в бою. Оце ось його клинок, а ім’я зброї я дізнався від нього ж, бо прощався чоловік з мечем своїм перед смертю, наче з вірним приятелем. Спорядив я йому опісля бою пристойне поховання, бойову сокиру зоставив, аби не йшов беззбройним до Вальгалли[14] своєї, а меча таки забрав собі. Не давав я зброї цій нового імені, аби клинок не почав мститись за смерть господаря.
— А що значить це слово по-наськи? — поцікавився Вогник.
— Блискавиця.
Вогник подивився на зброю ще з більшою повагою. Далебор мовив підбадьорливо:
— Я замовлю його на тебе. Це добрий клинок, твердий, як душа сканда.
З того дня Вогник не розлучався з дарованим мечем. Вчитель, щоправда, і не давав йому робити цього. Кожен день був тепер для юнака ніби битвою — старий навчав його, наче з ворогом двобої вів. Вогник уже й перестав рахувати садна, порізи та поразки, коли якось одного дня він зумів ні, не перемогти Далебора, а просто не пропустити жодного удару. Волхв гмикнув щось схвальне, а наступного разу зав’язав юнаку очі і змусив битися всліпу. Знову потекли дні, наповнені болем і втомою.
— Для чого це, Віщий, — насмілився запитати Вогник опісля чергового двобою, — для нічної битви? Але ж я добре бачу в темряві, і міг би…
— Не для битви, — пояснив старий, — для того, аби вивільнити прану, силу духу. Ти маєш відчути рух супротивника перш, ніж він його не те що почне — задумає.
Полісун, котрий за ці роки виріс з вовченяти на величенького сіроманця і мав якийсь занадто розумний погляд як на звіра, утямив, чим можна помогти приятелеві. Якось, коли Вогник намагався з зав’язаними очима вловити рухи Далеборова меча, вовцюга попередив його тихим гарчанням. А тоді почав «підказувати» вже відкрито, аж Далебор нагримав на нього. Ввечері скривджений Полісун підійшов до Вогника, котрий знеможено сидів біля стінки хижі й притулився йому мордою до грудей. Гордий, як і його приятель, вовцюга ніколи не принижувався до собачих викрутасів, і мав лише цей, єдиний вияв ласки. Юнак поклав руку на спину вовка і раптом відчув дивне тепло, що виходило з його власних пальців. Відчуття зникло одразу ж, але вправлятися втемну опісля цього стало набагато легше.
Ясна річ, що навідувати свою подругу з Протолчого юнак став не так вже і часто. Неждана, висока чорноброва молодиця, старша за свого лада літ на десять, не гнівалася, але сумувала.
— І Лют мій був такої ж натури вояцької, тільки що загинув не в битві, — мовила якось, — ти теж колись підеш з мечем своїм і не повернешся.
— Ти кохала мужа свого? — ревниво питав Вогник.
— Не так, як ти — свого меча! — пирхала жінка, — просто покликав він на волю, і я пішла.
— А де рід твій, Неждано? — зацікавився юнак, — я тебе ніколи не питав…
— Рід…, — зітхнула жінка, — у Вовчій весі, що на Київщині. Батько мій — боярина Сохвонія закуп. Майже роб. Батько цього Сохвонія, Вовк-воєвода, вислужив у Володимира-князя маєтки великі, ще й земельки прихопив…не трошки. Та й то стариня мовила, що батько був таки вовком, а син є собакою. Звелів поставити Сохвоній наш у селищі кирикон[15] і утримувати жерця, родом чи-то болгарина, чи-то грека, а люд на треби зганяти силою. Великдень там, чи Купайло — налетить боярин з посіпаками, людей порозганяє, вогнища затопче… По-божний… Та тільки до дівок був дуже ласий хрещений боярин наш…
— А ти сама хрещена, Неждано? — спитав обережно Вогник.
— Я — десяте дитя у сім’ї закупа! — засміялася Неждана, — тому мене так і звуть. Батькові було не до боярських витребеньок. Хоча Сохвоній дізнався про те…як виросла. Я, ладо мій, дівкою гарна була…
— Ти й зараз гарна! — сказав цілком щиро Вогник.
— Де вже мені… От, питав ти, чи любила я Люта свого… Лют був молодим і сильним, а Сохвоній — старим та сивим. Як вибирати між ними — то вже краще Лют. Та тільки недобрим чоловіком був муж мій… Холодний, жорстокий, мов крига. Однак — все одно пішла за ним. Боярин-то наш, як не зумів мене улестити, окликав відьмою і смертю загрожував. А яка з мене відунка? Ну, трави знаю, так їх майже всі жони відають. А нині і зовсім — сама собі господиня. Ось любка маю, а схочу — прожену геть…