Передкапітуляційний відступ з фронту. У центрі, в камуфляжному «пончо» — автор, хорунжий Ярослав Овад, праворуч від нього — десятник Головко.
Ми наздогнали всі чоти, що вийди попереду нас і, ставши в колону по троє, тягнули ногами як нормальне військо. Десь по дорозі появився поручник Підгайний і наша сотня зібралась у повному складі. Навіть появився звітодавець, якого я до того не бачив. По дорозі я зняв з шиї свою еркенунґсмарку[46], яку хотів розламати на дві частини. Так роблять, коли когось застрелять, а після того з'ясовують, хто він такий. Але із забобонів я цього не зробив і викинув свою марку із записами у ній. Поручник Підгайний мав зі собою фотоапарат і коли ми так гарно йшли, він передав мені свою палицю, яку взяв зі замку, і зробив нам кілька світлин на пам'ять. Так ми йшли весь день і всю ніч до ранку. Коли вже почало світати, ми побачили річку Мур і наш славний міст для переходу через неї. Сповільнили хід і сіли в придорожному рові, де текла вода, щоб помити ноги і трохи відпочити. Поручник Козак, який зі своєю сотнею відійшов за кілька годин перед нами, також перебував у цьому селі, перед яким ми затрималися. Несподівано ми почули серію пострілів з автомата і хтось сказав, що це кілька совєтських танків, які перейшли вже неіснуючий фронт, випередили відступаюче наше військо і намагалися закрити нам дорогу та забрати в полон. Чому це якраз попало на сотню Козака, яку вони ще під замком закликали перейти до них? Немов спеціяльно знали, куди він буде йти і де затримається на відпочинок.
Ми всі мали при собі зброю, але жодного опору не було. Кожен почав втікати від них замість того, щоб їм відповісти скорострільним вогнем, або прогнати їх чи взяти в полон. Я думаю, що це українська хиба, що якщо є перемир'я, або як у нашому випадку кінець війни, то вже не можна нам стріляти, а вороги можуть робити з нами, що хочуть. І ми йдемо, мов дурні барани на заріз. Так було і в тому випадку. Вони попали на сотню Козака, а мого знайомого зі школи Б. Гачкевича або застрелили або він сам застрелився.
Я зразу ж одягнув шкарпетки та черевики на ноги та чимшвидше почав бігти в сторону мосту. Це саме зробив Підгайний, але найбільше випередив нас Мотика, який десь дірвав у селянина коня і на ньому погнав до мосту. З нами бігли вермахтівці та ще якісь підрозділи СС. А що сталося з тими танками — я не знаю. Перейшли ми щасливо міст, а від нього дорога підіймалася на горбок, де за кілька десятків метрів стояли англійські танки. Це була межа, до якої могли дійти ваньки.
Танки ці стояли непорушно, мов придорожні стовпи і обслуга навіть не виходила з них назовні. Ми пройшли повз них і громадою пішли далі. А по дорозі — море людей, цілий Вавілон різних частин та підрозділів. Все це якомога швидше прямувало на захід, немов до свого спасіння. Їхали легкові та вантажні авта, вози, ішли піші, везли військові кухні. Навколо, скільки око засягне — одне військо. Ніхто нас не затримував. Дорога вела з горбка на горбок і коли ми минули вже два чи три горбки, звідкись появився поручник Козак і сказав, щоб я залишився і збирав вояків сотні. Не знаю, яку сотню він мав на увазі, бо спочатку я був у його сотні, а потім у Підгайного. Звичайно, що я погодився і чекав на людей, що йшли пішки. Надійшов і кухар зі сотні Козака, стрілець Крайник. Він повідомив, що Козак сів на фольксваґен і помчав вперед, залишивши сотню. Нема чого тепер збирати людей. Нехай кожен втікає як може.
Думав я собі, чому він мене хотів затримати, а сам чимшвидше втік. Сіли ми на якісь вози, не знаю чи наші, чи вермахтівські — і поїхали. Мав я при собі чеську ґранату іншого типу ніж наші, бо мала два запобіжники. Перший, кільце, що витягувалося, а другий це сталева лента, накручена на корпус ґранати, яка в міру свого розкручування уможливлювала вибух ґранати. Я це знав ще з дому, бо за большевиків мені попала в руки військова енциклопедія і там ця ґраната та принцип її дії були описані. Носив її причеплену на поясочку, що закривав ташку[47]. Вона чомусь відчепилася і ґраната впала під копита коней. За нами їхали інші фіри і я не міг її підняти. Чекав, що вона ось-ось вибухне. Але жодного вибуху не було.
Так ми їхали всю ніч, а над ранком надлетіли тітовські літаки і мабуть трохи постріляли. Переїхали ми через якесь свіжозбомбардоване містечко. На вулиці стояв фольксваґен, в якому сиділи якісь військові старшини, що так і згоріли в машині. На полі знову надлетіли літаки і знову нас обстрілювали. Не пригадую, чи ми втікали від них, чи просто іґнорували їх і їхали далі. Перед Юденбурґом був якийсь потічок, я зліз з воза і запитав візників як довго буде тривати перепочинок та годівля коней. Мав намір за цей час сходити до потоку і помитися. Вони відповіли, що стоятимуть приблизно півгодини.