Та от нарешті вони на пароплаві! Який він великий і гарний! А скільки в ньому таємничих приладів, скільки людей, скільки ходів і переходів — справжній лябіринт! Данко навіть не відходив від батьків, щоб не заблудитися.
Був уже вечір, коли корабель відчалив від берега. Еміґранти, висипавши на палуби, прощалися з Европою, плакали і молилися. Особливо гірко плакала Данкова мама.
— Не плач, Марусю, — заспокоював її батько, хоч самому сльози стояли в очах. — Ще, дасть Бог, повернемось колись.
— Ні, Івасю, — відповіла мати, мабуть я вже не повернуся... Чогось мені так тяжко на серці!
— Ну, ну, перестань. Всім тяжко, але що поробиш!.. Годі.
Так стояли і дивилися, розчулені, поки далекі береги континенту не затяглися нічним туманом...
В наступних днях Данко від світанку до ночі проводив на палубі пароплаву. Любувався білими мевами[14], що літали над морем, захоплювався веселими краєвидами Англії, що під скісним промінням заходячого сонця виглядали, як мініятюрні веселі образки, свіжо потягнені ляком. Морське повітря було таке чисте і прозоре, що видно було навіть вікна будинків, а самі будинки видавалися завбільшки, як грудочки цукру. Зліва виднілися сірі контури побережжя Франції. Але на третій день, коли корабель вийшов у відкрите море, не було вже видно більше нічого, крім неба і води, та ще хіба час-до-часу тоненької смужки диму на видокрузі, яка вказувала, що і там десь пливе корабель.
Данко переживав веселі, безтурботні дні. Все здавалося таким гарним і цікавим: і безконечний водний простір, що мінився лагідними фарбами, і грізні хвилі, що з шумом розбивалися об залізні груди корабля, і курява солоного пилу, яка повставала від того і так приємно освіжала обличчя, і самий корабель, що його охоче показували дітям матроси, частуючи їх при тому ріжними ласощами. Хлопець тішився всіми приємностями подорожі, навіть не підозріваючи того, що над його головою зібралася грізна хмара, з якої вдарить невмолима блискавка і вразить його просто в серце..
І блискавка вдарила....
Несподівано захворіла мати, і перше, ніж Данко міг усвідомити собі небезпеку, померла. Це було щось таке страшне і таке несподіване, що хлопець не хотів повірити.
«Це неправда! Цього не може бути!!!» — кричало щось в ньому, наповнюючи його душу холодним жахом. «Це неправда!!!»
А однак, це була таки правда.
Бідна дитина мало не збожеволіла з розпуки, коли материне тіло, загорнене в білий саван спускали в море.
— Не кидайте мами в море! — кричав, б’ючись в чиїхсь руках. — Не кидайте мами в море!.. Я не хочу!.. Не хочу, не хочу, не хочу!!! Я. не хочу більше їхати до Бразилії!.. Везіть мене назад, до Европи!.. О, мамо моя, мамо моя!
Разом з Данком плакали всі, навіть дорослі мужчини і моряки, але ніхто не був у силі завернути того, що сталося. Тільки всі старалися приголубити осиротілого хлопчину і розважити його. Але Данка вже ніщо не тішило, і з такого жвавого, веселого хлопчини залишилася лише смутна тінь. І подорож, і Бразилія перестали його раптом цікавити, і він тепер дивився в море тільки тому, що сподівався побачити в ньому ту, котра була для нього найдорожчим скарбом.
Але море не повертає того, що забрало. І даремне чорні очі хлопчини напружувалися до болю, даремно заливали їх сльози — мами вже більше не було видно. Лишився по ній тільки золотий хрестик, який вона власноручно одягла йому на шию, як своє благословлення, та ще в пам’яті звучали її передсмертні слова:
— Пам’ятай, Даночку, що мамина душа завжди буде коло тебе. Я буду чувати над тобою у всі найтяжчі хвилини твого життя...
Батько також ходив по кораблі, немов божевільний, навіть не помічаючи того, що двоє людей на зміну невідступно мали його під наглядом, щоб він часом не кинувся у море. Але Сокіл не бачив моря і не думав топитися. Він взагалі нічого не міг думати. Він просто страждав. Часом брав на руки сина і сидів цілими годинами, занурений у свій невисказаний біль.
І не бачили ні батько, ні син тих чудових краєвидів, які розгорнула перед ними нова країна. Не помітили навіть краси славної на цілий світ затоки Ґванабари, ні знаменитої гори Пон де Ассукар, ні прекрасної панорами столиці Бразилії — Ріо-де-Жанейро. Нічого їх не цікавило.
З тяжким серцем покидали корабель, де ще так багато нагадувало їм наймилішу істоту: ось тут вона стояла і плакала, прощаючись з Европою, ось тут сиділа ранком. А ось на цьому місці впала, коли їй зробилося раптом погано...