Великий баркас*, наповнений людьми, валізками і клунками відвіз їх з порту на Острів Квітів («Ілья дас Фльорес»), де перебували всі емігранти, поки їх не розподіляли по різних провінціях країни.
Але і мальовничий острів не тішив осиротілих Соколів. Вони тікали геть від людей і здебільша пересиджували над водою, слухаючи безконечну одноманітну музику хвиль, що в шумливому ритмі то набігали на прибережні каміння, то відкочувались назад у море.
У величезних, з поверховими ліжками приміщеннях було тісно, гамірно і взагалі ще гірше, як в таборах Европи. Ночами не можна було спати через плач дітей і мільйони комарів, від яких повітря аж бреніло. Більшу половину дня займало стояння в чергах коло їдальні та перед різними комісіями. І це робило життя ще прикрішим.
Минув тиждень, другий і третій.
За цей час не тільки Данко, як дитина, вспів опам’ятатися від страшного удару, але і його батько, примирившись з долею, почав нудитися від безділля. І коли спочатку він навіть не бажав зустрічатися з людьми, котрі приїжджали на Острів Квітів з різними пропозиціями, то згодом сам став шукати для себе якогось відповідного зайняття.
Одного разу приїхав якийсь енергійний дебелий німець і довго та охоче говорив з емігрантами. Нарешті сказав:
— Мені потрібно доброго землеміра, який би погодився працювати в пралісі. Попереджую відразу, що умовини роботи вимагатимуть перебування поза домом в лісах цілими тижнями, але заробіток добрий. По двох-трьох роках такий землемір може зложити чималий гріш і почати цілком ні від кого незалежне життя, навіть у великому місті. Отже, хто з вас розуміє мірничу справу і не боїться труднощів, хай подумає над моєю пропозицією.
Сокола пропозиція зацікавила. Поперше, було дуже важним те, що з німцем він міг порозуміватися, а без знання мови починати якусь роботу — означало наражатися на великі труднощі. Подруге, дістати роботу за фахом у чужому краю було дуже тяжко. Потрете, робота в лісі, далека від людського ока, здавалася йому найбільше відповідною до його сумних настроїв. Окрім того, хотів уже вирватися і з острова, і взагалі з наобридлої таборової атмосфери та зажити своїм окремішним родинним життям.
Почалися ділові переговори, з яких виявилося, що пропозиція дійсно добра. Німець мав землі в західній частині провінції Парана. П’ятдесят років тому назад його батько купив ці землі за безцінь, а тепер вони представляли величезний маєток. Німець хотів починати парцеляцію[15] під плянтації кави, а, окрім того, мав заплянованих два міста, які повинні були постати серед тих плянтацій. Отже, треба було ті міста визначити і прорубати в лісі майбутні дільниці й вулиці. Землемірові власник давав добру платню, всі необхідні інструменти, а також робітників на поміч. Для родини давав хату з парцелею[16] в містечку Санто Антоніо, що лежало над устям ріки Іваї там, де вона вливається в Парану.
— Зрештою, — казав німець, — я пропоную вам поїхати на місце і подивитися. Коли вам не сподобається, то я на свій кошт відставлю вас або сюди назад, або до того місця, яке ви собі виберете. Та, думаю, що ви таки залишитесь у мене. Хочете їхати?
Сокіл погодився.
***
Через два дні, після полагодження всіх формальностей, Сокіл з Данком і своїм убогим майном всідав знову у моторовий човен, щоб плисти з острова до Ріо-де-Жанейро. Німець також був з ними і, знаючи, яка драма розігралася в родині Соколів, з особливою увагою та ласкою ставився до Данка.
— Ну, як же тобі, хлопчику, сподобалася Бразилія? — спитав він, коли човен опинився на відкритих водах.
Данко раптом собі в тій хвилині пригадав маму і розплакався.
— О, бідний хлопчик! — зворушено сказав німець і пригорнув Данка до себе. — А ти маєш десь мамину фотографію?
— Та... тато має... — схлипнув Данко.
— А можна мені бачити?
Сокіл витягнув портфель і показав фотографію дружини, зроблену ще дома.
— Гарна твоя мама, — сказав щиро німець. — Якщо тато позволить, я візьму цю фотографію і дам з неї зробити побільшення, а потім вправлю в рямки і пришлю вам до Санто Антоніо. Це буде перший мій маленький презент. Добре? А ти поставиш його у себе на столі і будеш кожного дня свою маму бачити.
Данко відразу повеселів і навіть посміхнувся. Сокіл також не заперечував, тільки просив, щоб не згубити фотографії.
— А як вас звуть? — відважився нарешті спитати німця Данко.
— Ґроссбах. Альфред Ґроссбах, — відповів той. — Бразилійці кажуть просто сеньор Алфредо. І ти мене також називай так: сеньор Алфредо. Тут нікого не називають по прізвищу, тільки по імени. От і твого тата також називатимуть сеньор Іван, або сеу[17] Жвон. Зрозумів? А тебе як звуть? Данко? Дуже добре! Ми вже тепер цілком познайомились... Ось зараз приїдемо до Ріо, то я тобі щось дуже добре куплю. Ти любиш шоколяду?