— Так.
— Добре, куплю тобі велику шоколяду. А ти вже їв мамон*?
— Ні. Що це таке?
— А це таке, як європейські дині на вигляд, тільки мають в середині інші зернятка: кругленькі, сірі, як горох. А банани ти вже їв?
— Дуже мало. Тут, на острові, щодня давали тільки чорну фасолю, риж[18] і якесь недобре м’ясо.
— О, Данку, тут всі їдять щодня чорну фасолю і риж, всі! Ні найбагатший мільйонер, ні найбідніший робітник не уявляють собі обіду і вечері без чорної фасолі, себто, «фейжону»*, і рижу. А м’ясо... Вам напевне давали в’ялене м’ясо, «шярко»*. До нього треба привикнути...
Ґроссбах говорив скоро і багато, щоб відірвати думки хлопця від сумних спогадів і відвести їх у другий бік.
— Подивись, Данку, он в той бік, бачиш? Он там видно дві великі гори, славні на цілий світ. Одна з них — ота нижча — це Морро да Урка, а ота, висока, як наперсток — це Нон де Ассукар.
— Ага, бачу! А що то за шнурок між ними?
— А це — лінія повітряної залізниці. Он придивись добре — там їде маленький вагонник., бачиш?
— А нащо той ваґончик?
— Людей возить.
— Людей?!! — здивувався Данко. — Такий маленький?! .
Ґроссбах засміявся:
— Та то він здалеку видається таким маленьким, а насправді в нього сідає вісім, або й десять осіб. Шкода, що ми не маємо часу, а то я б вас повіз на ту гору.
Данкові стало жаль, що через брак часу ця захоплююча подорож не відбудеться, але його батько був іншої думки:
— Ну, знаєте, пане Ґроссбах, я думаю, що для їзди цією залізницею людина мусить мати міцні нерви...
— О, що правда, то правда! — погодився німець. — Я двічі нею їздив і обидва рази, коли дивився в ту страшну пропасть, над якою переїжджав, жалував, що рішався їхати. Але вид звідти — чудовий, просто казковий!.. А он, подивіться в другий бік: там є третя знаменита гора Корковадо, на котрій стоїть величезна статуя Христа. Ця статуя має 38 метрів висоти, а звідси видається кінчиком шпильки.
Так, любуючись видом гір і панорамою столиці, що виструнчилась високими хмародерами над підковоподібною затокою, наші подорожні прибули до пристані моторових човнів. Звідти пішли пішки, щоб трохи оглянути місто і дещо купити.
Перед самим вечором сиділи всі в електричному поїзді, що за ніч мав їх привезти до Санто Павло.
Залізниця спочатку йшла просто через місто, і Данко мав можливість краще придивитися до столиці країни, про яку стільки намріявся. З вікна ваґону зовсім добре було видно і величезні будинки, і широкі вулиці, і навіть розкішні вітрини, на яких були виставлені, здавалося, всі багатства світу. Все блищало розкішшю і достатками, котрих не було видно в щойно покинутій, зруйнованій війною Европі.
Але от поїзд завернув за якусь високу гору, і тут показалася зворотна сторона столиці. Вся та висока гора була порита, немов крілячими норами, примітивними землянками і нужденними халупами, збудованими з почорнілих дощок, сяк-так покритими кусниками бляхи, найбільше з розпростаних великих бляшанок. Коло цих халуп і землянок ходили і сиділи обдерті, босі діти і дорослі, а на розтягнених шнурках сохла пірвана білизна, правильніше сказати, якісь залишки білизни, що вже стратили колір і форму.
Та через кілька хвилин поїзд, обминувши гору, знову виїхав, ніби в інший світ, в багаті дільниці, де жваво бігали новенькі авта і йшла жива торгівля у великих склепах.
Нарешті поїзд вирвався за місто. Данко сподівався і тут побачити щось надзвичайне, але помилився. Тільки земля була червона і жовта, а позатим, от як звичайно: гори, ліси, долини. Коли б не пальми й банани, що росли тут і там, то і не сказав би, що їде через Бразилію.
Данко вже зовсім освоївся з Ґроссбахом і говорив з ним, як зі своїм старим приятелем. Зі свого боку товариський і говіркий німець проявляв до хлопця велику, чисто батьківську прихильність.
— Ви давно приїхали до Бразилії? — питав Данко.
— Я тут народився, хлопче.
— А як навчилися говорити по-німецьки?
— Від батьків, звичайно. Зрештою, не тільки від батьків. У нас в Санта Катарині є більше німців, як бразилійців, і там навіть мурини говорять по-німецьки.
— Що це — Санта Катаріна?
— Провінція, яка лежить на південь від провінції Парана. Санта Катаріну називають навіть Малою Німеччиною, бо німці, які там живуть, вибудували міста, цілком подібні до німецьких міст, а хлібороби ведуть господарку на німецький зразок.