— А є в Санто Антоніо школа? — знову спитав хлопець.
— Є. Є школа і церква при монастирі, в якому вже давно живе два священики, котрі виконують водночас ролю вчителів, лікарів, суддів і секретарів для всіх неграмотних.
— Я би хотів до української школи, — зітхнув Данко, згадуючи професора Лісницького.
— На жаль, в Бразилії тепер нема ніяких шкіл, окрім бразилійських. Колись були, а тепер уряд забороняє... І ти, Данку, хочеш, чи не хочеш, мусиш ходити до бразильської школи. Зрештою, в Прудентополісі є ваші українські сестри-служебниці, котрі ведуть початкову школу і навіть гімназію. Є там також і український василіянський монастир і семінар при ньому. В школі й гімназії викладова мова є портуґальська, але в позашкільні години там вчать і по-українськи. Коли б між Санто Антоніо і Прудентополісом було краще сполучення, то тебе можна би було віддати туди до школи. Але, на жаль, нема доріг, і від Санто Антоніо до Прудентополіса треба їхати через Сан Павло.
— Чому ж нема доріг? — здивувався Данко.
— О, сину, Бразилія молода країна, і доріг у ній мало. Під тим оглядом західня частина Парани — це правдива пустеля.
— А де є цей Прудентополіс?
— Та в Парані ж. Взагалі найбільше українців є в Парані. Є їх багато і в Санта Катаріні і в Ріо Ґранде до Сул, але в Парані — найбільше.
— Вибачте, пане Ґроссбах, — вмішався в розмову Сокіл, — а ви трохи знаєте життя наших українціві в Бразилії?
— Та так от, як кажуть бразилійці, майз оу менос[20], бо і справи часом з ними маю і в Санта Катаріні нераз з ними зустрічався.
— Ну, і як там наші люди живуть?
— Та так собі... Більшість зайнята в сільському господарстві, багато в торгівлі, трохи в промислі...
— Денаціоналізуються?
— Як і всі, звичайно, потрохи денаціоналізуються, але в містах. По кольоніях, себто, по сільських місцевостях — ні. Головне, що їх тримає при своєму — це церква. По кольоніях є випадки, де і третє покоління, народжене вже тут, не говорить, або слабо говорить по-бразилійськи. З німцями в Санта Катаріні те саме. Найбільше відпорні на денаціоналізацію японці. Ви вірите, що вони не хотіли прийняти за правду вісток про капітуляцію Японії в цій останній війні і створили організацію «Чорного Дракона», яка вбивала кожного японця, котрий відважився вголос говорити про атомові бомби, скинені на Гірошіму і Нагасакі?
— Цікаво!.. Твердий народ. Багато тут японців?
— Досить. Мають свою величезну сільськогосподарську кооперативу «Котія», котра обертає грубими мільйонами, мають величезні плянтації кави, зразкові птахівничі господарки, садять бавовну, а коло міст — все городництво у їхніх руках. Це страшна потуга в Бразилії, і з ними ніяка національна група не може зрівнятися. Сильні є німці, сильні італійці, сильні турки, чи, як вони себе називають, сирійці, але найсильніші японці.
Розмову перервав помічник пілота, який вийшов попередити, щоб закріпити паси[21], бо літак знижується до летовища Санто Антоніо.
Погода якось несподівано змінилася, і Санто Антоніо зустріло мандрівників зливним дощем. Соколи разом з Ґроссбахом поспішили до монастиря, де їх зустріли отці Вісенте і Жозе. Вони радо погодились дати притулок обидвом чужинцям і пообіцяли навіть заопікуватись Данком на той час, поки для Сокола збудують хату.
Не дивлячись на несприятливу погоду, Сокіл мусів їхати з Ґроссбахом на місце парцеляції до лісу, а Данко залишився у монастирі. Він у дорозі простудився, дістав ґрипу, і падре Вісенте наказав йому лежати в ліжку і пити якісь ліки. Це було дуже прикро, тим більше, що через два дні засвітило сонце, а хлопець через підвищену температуру не міг вставати. Коли Данко видужав, знову, як на злість, похолодало і почав падати дощ. Хоч-не-хоч, і далі довеося сидіти «в арешті».
Правда, священики дуже дбали про свого малого гостя і, або сиділи з ним самі, або посилали до нього малих вихованців, котрі вчилися, мешкали і харчувалися в монастирі. Хлопчина спочатку почував себе дуже погано, але гнучкий дитячий розум скоро ловить чужу мову, і Данко, непомітно для себе самого, за тиждень вивчив кілька десятків найпотрібніших слів і з ними якось уже давав собі раду.