Вся господа монастиря св. Антонія складалася зі старих і нових забудувань. Церкви і властивий монастир нараховували за собою багато років давности і були вибудувані з брил нетесаного каміння, сяк-так пригладженого і побіленого всередині. Стіни були грубі, вікна маленькі й заґратовані. Такий самий грубий, зложений з сирого каміння мур, замикав церкву й монастир невеличким двором з криницею посередині. За цією камінною огорожею знаходилися школа, бурса, а далі — господарські будови, всі нові, зроблені з міцних, грубих дощок, чепурні й свіжо побілені. Скла у вікнах, правда, не було, тільки самі віконниці, що відкривалися зранку і замикали на ніч. Від старого камінного муру тягнувся далі дощаний паркан, який охороняв і шкільне подвір’я, і город, і овочевий садок, і стайні та хліви, — все утримуване у взірцевому порядку.
Все це Данко вже вспів вивчити до подробиць з вікон горішнього поверху, при яких стояв нераз цілими годинами, і мріяв про те, коли нарешті йому буде дозволено побігти туди, куди з вікон не засягав зір.
Сокіл тим часом побував на місці роботи, заключив вигідний для себе контракт з Ґроссбахом і, набравши партію робітників з містечка, виїхав до лісу.
Скінчилася незабаром і Данкова неволя. Одного теплого, соняшного ранку падре Вісенте сказав:
— Ну, Данку, ти вже, хвалити Бога, здоровий, і погода сьогодні гарна. Коли хочеш — підемо подивитися на вашу хату. Тато мені доручив припильнувати будови.
Данко дуже зрадів, скоренько зібрався і пішов зі священиком.
За три тижні перебування в сутінках манастирського дому він відвик уже від свіжого повітря і сонця. І тому, коли вийшов надвір, в першій хвилині мусів примружити очі й затриматися за одвірок, бо від блиску сонця у нього закрутилася голова і сперся віддих. Та за кілька секунд це минуло, і він, міцно тримаючись за руку о. Вісенте, вийшов на вулицю, з цікавістю розглядаючись довкола.
Погода дійсно була гарна. Санто Антоніо грілося, аж парувало, під гарячим промінням сонця. Було це ні містечко, ні село в європейському розумінні, а звичайне селище, що називалося по-бразилійськи кольонією. Чотири, або п’ять десятків дерев’яних будинків, критих ґонтами[22] і довільно розкиданих по великій рівнині, обгороджених, або й не обгороджених парканами — оце й було Санто Антоніо. Коло домів росли банани, помаранчі, пальми і ще якісь дерева, котрих Данко не знав. Майже у кожному дворі зеленіли грядки з городиною, серед котрої Данко пізнавав буряки, салату, редиску і цибулю. Поза огорожами ходили кури, качки і пати* — дивні птахи з тулубами качок і головами індиків, а по-під парканами густо росли широколисті лопухи, лобода, жовтіли, як порозкидані золоті дукати, кружечки кульбаби, усміхаючись своїми веселими личками до соромливих фіялок, що витягали лебедині головки з рясних зелених підковок листя. Данко так зрадів, побачивши знайомі рослини, що аж усміхнувся і показав на них отцеві Вісенте:
— Европа... бастанте!..[23]
Священик зрозумів і хитнув головою.
Віконниці і навіть двері всіх домів стояли розкриті навстіж, а на підвіконниках і перилах балькончиків провітрювались розложені подушки, перини і коци. На травниках проти сонця білилася білизна, якої в Бразилії не виварюють, а тільки злегка перуть, намилюють і розкладають на землі, залишаючи дальшу роботу сонцеві.
З коминів здіймався вгору легенький димок і танув у повітрі. Ці комини, вибудувані знадвору кожної хати і сперті на дерев’яні стовпчики, видавалися Данкові особливо смішними і забавними.
В городцях працювали жінки у ширококрисих солом’яних капелюхах, що хоронили голови від гарячого сонця.
Розмішене червоне болото липло до ніг і в деяких місцях творило зрадливі сковзанки, а широкі баюри змушували робити круті зиґзаґи то в один, то в другий бік.
Посуваючись обережно вперед, наші знайомі зустрічали і місцевих чоловіків, що з фойсами[24], або мотиками на плечах поволі тягнули в поле. Вони також мали на головах великі капелюхи, а на ногах — капці з дерев’яними, або шкіряними підошвами, які, замість верха, мали єдиний ремінець. Треба було неабиякої вправи з цим взуттям, щоб втримати його на нозі і не загубити в клейкому болоті, або, виходячи на слизький горбок, чи, сходячи з нього, не впасти простісенько в густу болотяну кашу. Чоловіки носили штани низько, на самих бедрах, тісно стягнувшись пояском.
24
«Фойса» — кривий ніж на довгому держаку, що служить для стинання корчів.