— Бом діа[25]! — казали вони, скидаючи з пошаною капелюхи і з цікавістю приглядаючись до Данка.
— Бом діа! — відповідав священик, підіймаючи й свого капелюха.
Босонога дітвора ганяла по рідкому болоті, розбризкуючи голими п’ятами цілі водограї, або, закачавши штанці, лазила по найглибших калабанях.
— Слава Ісусу Христу! — кричали діти, зауваживши священика, і підбігали до нього, також цікаво поглядаючи на Данка.
— Слава навіки! — ласкаво відповідав отець Вісенте, зупинявся, витягав з кишені «сантіні» — маленькі святі образочки — і роздавав дітям.
Діти дякували, з побожністю цілували образочки і, вдоволені, відходили, показуючи одні другим, що вони від священика дістали.
Так, вітаючись зі старшими і з дітьми, та обмінюючись подекуди кількома словами, отець Вісенте з Данком опинилися перед відкритими дверима якогось дому, де коло порога зібралося кілька чоловіків. Вони, видно, також ішли до роботи, бо під стіною стояли фойси, мотики і сокира, а на землі — чайник. Кинувши оком через двері, Данко зауважив за ними невеличку кравецьку робітню, власником якої був, як можна було догадатися, той низенький, сухорлявий чоловічок, котрий стояв на порозі з перевішеним через шию сантиметром.
— А, падре!.. Комо вай? — привітався кравець.
— Муньто обріґадо, во бень. Комо вай о сеньор?[26] — відповів священик і зупинився.
Всі присутні обмінялися з о. Вісенте легкими обіймами і взаємним поплескуванням по плечах, а тоді один з чоловіків підняв чайник, ділляв кую, котру тримав у руках, і подав її мовчки священикові. Той подякував і став пити шімарон. Так постояли з десять хвилин, поки о. Вісенте випив кую, поговорили про щось, очевидно, про Данка і його батька, бо священик кілька разів казав: «сеньор Алфредо», «сеньор Іван», «Данко», а потім розпрощалися і всі розійшлися в різні сторони.
Пішли далі, поки не дійшли до склепу Саміра, і там знову повторилася історія з шімароном і з оповіданнями про Соколів і Ґроссбаха. Видно було, що тут ніхто нікуди не спішив і радо приставав до балачок, особливо коли вони велися при гарячому шімароні.
Нарешті прийшли на будову.
Двір уже був обгороджений високим парканом, а в дворі лежали стоси дощок, стовбів і ґонти. Хата виглядала покищо, як кістяк: були закопані вже всі стовби, прибиті всі поперечки і зведені крокви. На вершку ще непокритого даху стреміла прибита зелена гилляка, а робітники, ніби скінчивши роботу, сиділи і курили.
Падре Вісенте привітався і спитав:
— Вже?
— Сі, сеньор, вже, — відповіли робітники. — Чекаємо шураски*.
— Я вже замовив учора. Підіть принесіть все, що потрібно. А ось тут маєте сина господаря. Він заступатиме свого батька.
Робітники підходили до Данка, обіймали його і плескали по плечах і питали щось про Бразилію. Хлопець був у клопоті: він і мало розумів з того, що говорили, і дивувався, що робітники мали такий вигляд, ніби вже скінчили роботу, а в той самий час хата зовсім не придавалася на те, щоб тут жити. Він запитливо подивився на священика.
Падре Вісенте довго йому пояснював словами і жестами, поки нарешті Данко зрозумів: у Бразилії є такий звичай при кожному будівництві, що, коли зведуть крокви, прибивають нагорі зелену гилляку. Тоді господар є зобов’язаний улаштувати для робітників прийняття — шураскаду* з пивом. Шураско — це печене на вогні м’ясо, яке напередодні заправляється оцтом, сіллю, цибулею, часником і перцем.
Діставши дозвіл, частина робітників пішла принести все, що потрібне, а друга заходилася розкладати вогонь.
Віддавши розпорядження, падре Вісенте взяв Данка за руку і повів його в глибину двору, де стояла знайома вже нам з першого розділу хижа. Перед входом священик заплескав у долоні. На цей виклик з хижі висунувся босий старий чоловік в коротенькій спідничці і в кожушку, накинутим на голі плечі. Довге волосся, рівне і чорне, підрізане над бровами, ззаду було зв’язане в «кінський хвіст». Темна, землисто-матова шкіра його обличчя пооралася глибокими зморшками, хоч очі старого, темні, блискучі, видавалися цілком молодечими. Руки і ноги діда вкривали численні шрами, що лишилися по давно загоєних ранах, а на грудях був витатуюваний знак, подібний до сонця: кружечок і промені довкола нього.
Привітавшись зі старим, священик Звернувся до Данка:
— Це індіянин, Коарасіаба — Соняшний Волос, Данку. Зрозумів?
— Сі, сеньор.
— О! А це другий індіянин — Арасі — Світанок, — показав священик на такого самого смаглявого хлопця, але вже вбраного в штани і сорочку, що виріс між ними, невідомо звідки, мов з-під землі.
26
«Комо вай о сеньор?» — «Як іде панові?». «Муньто обріґадо, во бень» — «Дуже дякую, йде добре». Це звичайна форма привіту в Бразилії.