І от якось, коли він безуспішно вже з двадцять разів старався влучити в стовбур піньора, до нього підійшов Коарасіаба. Знову взяв у руки лук, оглянув його і раптом переломив на коліні. Данко спочатку аж розгубився від такої кривди, але не вспів запротестувати, бо Коарасіаба взяв його за руку і повів до халупи. Лишивши хлопця перед входом, сам зайшов до середини і по хвилині вийшов назад, тримаючи в руках два луки і два колчани зі стрілами. Колчан з коротшою перев’язкою перевісив Ланкові через плече і дав у руки маленький лук. Другий колчан одягнув сам і наказав хлопцеві йти за собою на попереднє місце. Там став у бойову позу і почав одну за другою випускати з лука стріли. Було їх, може, з десять, і всі вони одна за одною, легенько фуркнувши, вп’ялися в ту саму точку. Данко був цілком приголомшений. Він ніяк не міг повірити, що тримає в руках справжнього, хоч і маленького, лука, майстерно зробленого з якогось дуже гнучкого дерева і стягненого еластичною тятивою зі шкіри. Стріли були також справжні, гладенькі, рівні, зазублені на одному і оздоблені пір’ям на другому кінці. І колчан був справжній, шкіряний, зшитий висушеними жилами і оздоблений визерунками. Данкові аж дух сперло, і він безпомічно старався підібрати слова, в яких би можна було висловити подяку індіянинові. Але Коарасіаба зовсім не чекав подяки. Він пішов до дерева, повитягав свої стріли і, вернувшись назад, почав показувати Данкові, як треба стріляти: вигинав його тіло у належну позицію, нахиляв йому голову, поправляв положення ліктів. При тому не був надто делікатним, покрикував і штовхав. Але Данко не ображався. Він тільки старався пильно дотримати всіх вказівок, хоч це і не було легко. Зате перша ж випущена стріла пролетіла зовсім близько від цілі, чого перше Данко ніяк не міг осягнути. Окрім того, хлопчина щойно тепер відчув, що значить стріляти зі справжнього лука. Він був тугий, пружний, немов живий, і стріла з нього летіла рівно і далеко, а не так, як з того кривого прута, що його перед хвилиною зломав Коарасіаба.
Не минуло і години, як Данко вже щодругою стрілою влучав у намічену ціль. Коарасіаба, побачивши, що хлопець збагнув перші засади цієї мудрости, лишив його самого і пішов геть.
З того дня Данко поволі почав заприязнюватися зі старим відлюдком. Його вправність у стрілянні зростала, хоч Коарасіаба ніколи нею не був вдоволений. Він сам іноді показував свою майстерність, влучаючи нехибно в кожну вказану Данком ціль.
Здається, що велике зацікавлення луком і було тією першою причиною, яка викликала в індіянина довір’я і приязнь до чужого йому білого хлопця, а бажання говорити по-індіянськи ще більше ту приязнь поглибили. Тут Данко виявився куди більше здібним учнем, як в стрілянні, і незабаром, непомітно для себе самого почав порозуміватися з Коарасіабою виключно по-індіянськи.
Бачучи, як часто роблять його ровесники, Данко одного разу обв’язав собі голову стяжкою, за яку натикав пір’я, і так, без сорочки, в самих коротких штанцях, з’явився перед Коарасіабою, начепивши, звичайно, на себе лук і колчан. Думав, що зробить велике враження на Коарасіабу, але натомість викликав тільки на устах старого ту саму зневажливу усмішку, яку викликав недавно своїм луком. Однак, Коарасіаба нічого не сказав, тільки відвернувся.
А через пару тижнів, побачивши знову Данка з пір’ям на голові, покликав його до себе в оку, скинув з нього стяжку і замість неї, вдягнув хлопцеві на голову справжнє індіянське, майстерно зроблене — акванґапе з жовтого і зеленого пір’я папуґ. Але і це не було все. Коарасіаба одягнув на Данка ще й справжню спідничку, так само зроблену з пір’я, а на ноги — асояба* — червоні шкіряні камаші[29], які носять індіяни для охорони від колючок, гострого каміння і гадюк.
Тут Данко вже не витримав і, хоч знав, що індіяни не розуміють пестощів, кинувся на шию Коарасіабі і кілька разів поцілував у зморщені щоки.
Індіянина зворушила щирість хлопчини, але він не вмів її виявити, тільки поклав руку на голову Данка, як роблять індіяни на ознаку приятельства, і сказав:
— Ти любиш одягатися по-індіянськи і не встидаєшся цього, як Арасі, — візьми. Це я зробив тобі. Візьми, — повторив ще раз.
Данко миттю вилетів з оки і побіг додому, де застав падре Вісенте, що приходив кожного разу, коли Сокіл повертав з лісу, і підучував його портуґальської мови.
— Дивись, дивись! — здивувався Сокіл. — А це що за маскарада?!.
А Аліса, як звичайно, заломила руки і заголосила: