Все шкільництво, на яке метрополії не звертали уваги і не фінансували, знаходилося також в руках єзуїтів. Протягом майже двохсот років, себто, з середини шістнадцятого по середину вісімнадцятого століття, єдині єзуїти вели школи нижчого і вищого ступіня, де найкращі професорські сили безкоштовно вчили хлопців портуґальської мови, латини, філософії, догматики і математики.
В редутах програма кожного дня була встановлена наперед, і кожний мав визначене зайняття. Навіть діти зранку йшли до церкви і школи, а перед обідом ділилися: хлопчики обідали спільно з монахами, а опісля працювали під їхнім наглядом; дівчатка на обід ішли додому і після обіду також працювали зі своїми матерями.
Великими подіями в редутах були фести[31], що влаштовувалися кілька разів на рік. Особливо урочисто готувалися редути до дня, в який день припадало ім’я святого патрона оселі і до дня Божого Тіла. Індіяни дбайливо прибирали церкву, будували вівтарі в оселі, робили брами з зелених гілляк, готували багато їжі, а самі вдягалися у свою кращу одежу. По Службі Божій відбувалася урочиста процесія, в якій несли статую відповідного святого по всьому селищі. Процесія зупинялася коло вівтарів на молитву, проходила крізь зелені брами, на яких індіяни навішували убитих звірів і птахів, а також різні плоди земні, щоб показати святому опікунові свої досягнення і працьовитість. Випускали високо вгору голубів й інших гарних птахів, прив’язаних на довгих нитках, змагалися в стрілянні з лука, метанні списа і грали у свої національні ігри. На урочистій трапезі присутніми бували тільки чоловіки, але й жінкам відсилали якусь частину їжі.
До якогось часу уряди Еспанії та Портуґалії всіма засобами підтримували єзуїтів і давали їм такі широкі права, що, наприклад, Місійна Територія в Парагваю й Індіянсько-Християнська Провінція Ґваїра перетворилися в окремі держави з власною самоуправою і кордонами, яких ніхто не смів порушувати. Такі ж маленькі, замкнені «королівства» представляли собою окремі місії та редути, розкинуті по широких просторах Бразилії.
Та пізніше сила і впливи єзуїтів ставали для багатьох невигідними і навіть небезпечними. Поперше, місіонарі й справді мали велику силу, спираючись на катехізованих індіян, котрі були готові кожної хвилини вмерти в обороні своїх опікунів. Подруге, рабовласникам, що мусіли купувати, або ловити цілком диких і не призвичаєних до роботи індіян, мозолило очі, що під охороною законів за кордонами місій і редутів жили незалежним життям десятки тисяч вже вишколених і півцивілізованих робітників, котрих можна би було обернути в рабів, коли б не оо. єзуїти. Потретє, що було найважніше, єзуїтів ненавиділи і боялися за їхні відверті виступи проти рабства, як явища, противного Божим законам.
За це все єзуїти нажили собі непримиренних ворогів. Першими з них були рабовласники, а другими — мамелуки й різні озброєні експедиції, що наживалися на торгівлі рабами.
А треба тобі, Данку, знати, що в ті часи про Бразилію ширилися різні легендарні чутки. Оповідалося про те, що в глибині краю є озера, повні перлів, що дна річок вкривають не звичайні каміння, а діяманти, що десь існують гори з чистого золота і що, нарешті, десь живуть індіянські племена в кришталевих палацах. Не були ці чутки цілком безпідставними, бо вже тоді в провінції Ґваїра відкрито багаті поклади золота, а в річках Іґвассу та Тібажі знайдено дійсно велику кількість діямантів. Тому в перших трьох століттях після відкриття Бразилії в її надра пробивалися різні експедиції. Були вони й науково-дослідні, були й пригодницькі, а найбільше — розбишацькі, що нищили й плюндрували околиці, а пійманих індіян повертали в рабство.