Зокрема відзначалося у систематичній висилці таких розбишацьких ватаг Сан Павло. Там збиралися цілі банди різних злочинців та авантюристів, об’єднувалися в озброєні відділи і вирушали вглиб країни. Називалися вони бандейрантами*, від слова «бандейра» — прапор, і записали в історії Бразилії одну з найсумніших її сторінок. Заслочюючись Христовим іменем і виписуючи на своїх прапорах християнські кличі, бандейранти показали себе одночасно найбільшими ворогами Христових заповідей. Головною метою їхніх походів були індіянські скупчення в єзуїтських редутах, звідки можна було з меншим трудом здобути більшу кількість вправних хліборобів та ремісників і з вищими зисками продати їх в рабство. Гинуло багато індіян в тих нападах, гинули нерідко й священики, але бандейранти не дивилися на це, як на гріх...
Коли говорити про Ґваїру, то найстрашнішими її руїнниками були два бандейранти: Маноел Прето й Антоніо Рапозо[32] Таварес. Маноел Прето нападав на єзуїтські редути в 1611, 1618 і в 1623 роках. У 1628-му році він об’єднався з Антоніо Рапозо Таваресом, і вони разом, зібравши бандейру в кількості 900 мамелуків, 2.000 індіян і коло 700 павлістанців, що їх прозвали люди «божевільними поручниками Тавареса», вдарили на найчисленіші редути в Ґваїрі. Правда, ця виправа була для Маноела Прето останньою, бо він загинув від індіянської стріли. Але зате були також зруйновані редути Санто Антоніо, Сан Міґел, Жезус-Марія, Енкарнасіон, Сан Шав’єр і Сан Жозе. Рапозо Таверес повернувся до Сан Павло з величезною кількістю полонених індіян, котрих продав рабовласникам, а пізніше зробив ще кілька виправ, після чого по найбільшому центрі Індіансько-Християнської Провінції — Сіюдад Реал до Ґваїра залишилися самі згарища...
Скарги й протести, що їх вносили отці єзуїти до місцевих урядів, викликали тільки більшу ворожість до місіонарів, бо ж всі урядовці, що займали високі пости в Бразилії, були одночасно і рабовласниками, отже, особами, зацікавленими у невільництві. Це привело до того, що деякі священики, рятуючи волю й життя індіян, змушені були залишати редути і пересолюватися в інші, менше доступні околиці. В історії записано кілька таких трагічних переселень, коли опікуни-єзуїти чесно ділили всі труднощі вигнання зі своїми півдикими вірними, відмірюючи власними ногами в голоді й небезпеці сотні кілометрів тяжкої дороги через ліси, гори, через болота і пущі дикої землі.
З кожним роком становище індіян погіршувалося, з кожним роком поширювалися володіння наїзників, котрі потребували все більше й більше рабів. Зростала ціна на невільників, а разом з нею зростала і кількість бандейрантів, котрі, правда, вже не вірили в золоті гори й перлові озера, але бачили, що можна заробити гроші й на невільниках. Індіян ловили, де тільки було можна, згуртовували у великі партії і гнали на продаж.
Під впливом того всього у мирних обивателів редутів знову прокинувся войовничий дух і відродилося почуття ворожнечі до білих. І знову щедро потекла кров брализійською землею, запалали пожарища, попливли в небо густі дими...
Боротьба розгорілася наново. Все жадібнішими ставали рабовласники і работорговці, все завзятіше боронилися індіяни, все, упертіше боронили своїх кордонів і своїх прав місіонарі. За це на єзуїтів сипалося все більше скарг до столиць держав, все більше домагань — викинути їх з теренів Нового Світу.
Але властива трагедія розігралася щойно в другій половині вісімнадцятого століття...
В 1750 році уряди Еспанії та Портуґалії нарешті договорилися про устійнення кордонів на півдні Бразилії і підписали так званий Мадридський Трактат. Згідно з цим трактатом, місцевість Сім Редутів з кругло 30.000 індіян мала перейти до Еспанії, а еспанці зажадали виселення всіх індіян зі своїх володінь.
На місці кордони почали устійнювати щойно в 1754 році, але індіяни з Сімох Редутів категорично відмовилися покинути загосподарені землі, тим більше, що на дорозі такого переселення неодмінно потрапили б у руки розбишацьких ватаг, а від них — у рабство. Щоб перевести наказ у силу, еспанці вислали проти збунтованих індіян війська, але потерпіли ганебну поразку: озлоблені індіяни знищили їх впень.
Прем’єр-міністром і фактичним диктатором Портуґалії в ту пору був Себастьян Жозе де Карвальое Мело, відомий в історії, як маркіз де Помбал. Була це людина нечувано тверда і жорстока, підступна, підла, жадібна влади і грошей, а при тому сектант і ворог отців єзуїтів.
Використавши факт спротиву індіян з Сімох Редутів, він проголосив усіх єзуїтів державними злочинцями і видав наказ про вигнання їх з Портуґалії і всіх портуґальських володінь. Наказ забороняв також сповідатися і причащатися в єзуїтів і взагалі вважати їх за священиків. Цей ганебний наказ був виданий 19 січня 1759 року.