— Не знаю, — неохоче відповів Коарасіаба і відразу нахмурився.
***
Почалися гарячі дні вакацій.
Данко, коли батька не було вдома, весь свій вільний час ділив між монастирем і окою Коарасіаби. І тут і там він завжди був бажаним гостем і знаходив постійно щось нового. Зранку, замість гімнастики, він вправлявся в киданні списа і стрілянні з лука, після обіду відпочивав за цікавими розмовами зі священиками, а вечорами слухав оповідань старого індіянина.
Кілька разів він просив батька взяти його з собою до лісу, але батько не погоджувався:
— Що ти там будеш робити? Тільки заважатимеш усім. В лісі, синку, у мене багато роботи, і у моїх робітників також.
— Але ж, татусю, це просто смішно: я вже п’ять років живу у Бразилії, а ще не бачив бразилійського лісу.
— Небагато стратив, Данку: ліс бразилійський не є такий, як наш. Тут ліси гарні тільки здалека, а зблизька — дуже неприємні.
— Все одно, я хочу до лісу.
— Ну, — сказав одного разу Сокіл, коли Данко особливо наполягав, — коли ти вже так хочеш познайомитися з бразилійським лісом — можеш собі робити виправи з Коарасіабою в околиці.
— Справді?! — зрадів Данко. — О, як не добре!..
— Ну, ну, тільки не надуживай цим дозволом... Насамперед, треба тобі справити добрі чоботи, а потім заручитися обіцянкою Коарасіаби, що він тебе пильнуватиме...
Аліса, котра чула цю розмову і котра вже добре розуміла по-українськи, негайно обізвалася з кухні:
— О, ще чого бракувало — пускати дитину до лісу! Носса Сеньора Сантіссіма! Чи то в Санто Антоніо мало місця? Чи сеньор Іван хоче, щоб Данка з’їли онси, або покусали гадюки?
— А як же тата досі не з’їли онси і не покусали гадюки? — спитав Данко.
— О, наш покровителю святий Бенедикте, що цей хлопець говорить!.. Ти більше приятелюй з Арасі, то він тебе ще й не того навчить!.. Сказано: приятелюй з добрими — будеш одним з них; приятелюй з поганими — і будеш найгіршим серед них. Носса!.. «Тата онси не з’їли...» — й Аліса заголосила.
Зате Коарасіаба дуже зрадів, коли довідався про довір’я Сокола, і обіцяв бути провідником Данка у всіх прогулянках та гарантував йому цілковиту безпеку:
— В цьому лісі вже нема ніяких небезпек, — запевняв він. — Все витолочено, все витоптано. Гадюці — і то ніде сховатися. Ти, Іване, можеш бути цілком спокійним...
Від того часу почалися Данкові систематичні виправи, то на ріку, то в ліс.
Хлопець скоро навчився веслувати і стернувати, умів закидати сіть на рибу, а навіть пробував її влучати у воді списом, як це робив Коарасіаба. Прогулянки по лісах використовував найбільше на стріляння з лука і дійшов неабиякої досконалости. Навіть Коарасіаба був з нього вдоволений, хоч при тому й бурчав:
— Той, хто не живе з лука, а тільки бавиться ним, ніколи не може бути добрим лучником. От, коли б ти знав, що лук — і твоя оборона і доставець їжі — тоді б ти знав, що значить по- справжньому стріляти з лука. Добрий стрілець влучить муху в лету і гадюку крізь гущавину лісу, а ти досі ще й папуґи не вбив.
— Бо мені шкода.
— «Шкода», — перекривив Коарасіаба. — Такий з тебе стрілець.
Ліс дійсно зблизька подобався Данкові менше, як здалека, і він далеко охотніше ходив на ріку, але Коарасіабу більше тягнуло до лісу, і Данко мусів йому коритися.
Як сказано було вже, Санто Антоніо лежало серед лісів. Однак, та частина, яка тягнулася на схід, дуже відріжнялася від тієї частини, що тягнулася на південь. При першій же виправі в східню частину Данко спасував і заявив, що не піде вглиб. Він і справді не міг собі уявити, як можна лізти в суцільну гущавину, що складалася з трощі[35], папороті і величезних корчів пекучої кропиви, перемішаних знизу з будяками, а вище переплутаних ліянами. Це все стояло, як щітка, як стіна, не дозволяючи нічого бачити у віддалі двох кроків від себе.
— Чого ми туди поліземо? — спитав він Коарасіабу. — Це все одно, що лізти головою просто в стіжок сіна, а навіть ще гірше, бо в сіні, принаймні, нема кропиви і колючок. Я не полізу в цей ліс.
Коарасіаба розсердився:
— А якого ж ти лісу хочеш? Ліс, як ліс, і цей такий самий.
— Всі кажуть, що ліс понад берегом Парани є кращий.
— «Кращий», — скривився Коарасіаба. — То не ліс, а монастирський садок. Куди не глянь — скрізь усе видно. Там нема чого шукати.
Однак, старий мусів податися Данковій впертості і почав його водити тільки в південну частину лісу.
Та той ліс був для індіянина все одно, що дощовий потік на вулиці для доброго плавця, і він постійно нарікав:
— Винищили все, вирубали... Через кілька років лишиться сама гола земля...
35
Слово «троща» авторка вживає в різних місцях у значеннях або «очерет», або «тросник» (зокрема цукровий), або «хмиз», в залежності від контексту. Тут очевидно мається на увазі очерет.