Справді, чому Коема не міг би жити? Його мати — Іботіра була відважна і рішуча, дарма, що її називали Іботірою — Квіткою. Але вона була небезпечною квіткою і більше заслуговувала на ім’я Онси — яґуара. Іботіри боялися всі, навіть мужі племени, бо вона володіла списом і стріляла з лука, як справжній мужчина. І силою рідко хто міг з нею помірятися. А силу, відвагу і спритність індіяни шанують...
Іботіра, та Іботіра, котра, захищаючи пораненого чоловіка, зуміла вбити чотирьох ботокудів, напевно зуміла захистити і життя своєї першої дитини, свого сина — Коеми! Коема міг жити. Ні, не міг, але мусів жити!..
Вчепившись за ту думку, Коарасіаба поволі прийшов до глибокого, якогось болючого переконання, що Коема живий. Тепер це для старого не підлягало жодному сумніву!..
Чиясь таємнича рука витягала з припалих порохом кутків пам’яти спогади і стелила їх, немов барвисті хустки, перед очима Коарасіаби. Одні образи змінялися другими, аж поки серед них не виринув один, особливо любий тепер для старого: то був образ забризканої кров’ю Іботіри, котра стояла, опершись спиною об камінну стіну, з тяжкою танґвапемою[40] в руках. Коло її ніг лежало чотири трупи ботокудів, а довкола гудів натовп. Проте в очах ошалілої жінки не було видно ні жалю, ні тривоги, а сама звіряча лють. Видно було, що Іботіра боронитиме входу в печеру, де лежав пробитий списом чоловік і плакав маленький Коема, до останньої краплини своєї крови.
Цей несамовитий образ був, однак, любий серцю Коарасіаби, бо давав йому надію на те, що рід морубішаб зі Соняшної Династії ще не перевівся.
— Ні, ні! — шептав старий. — Не все пропало. Ще є руки, котрі по законному праву візьмуть Діямантове Берло! Ще є голова, яку увінчає золото акванґапе з «Оком Сонця»!..
Та зараз же зневіра, як каламутна хмара, впала на серце Коарасіаби. Хто поможе хлопцеві дійти до свого права? Хто розкриє перед обдуреним племенем хитрість Убіражари? Хто покаже місце, де скрито клейноди влади? Хто?
Індіянин з розпукою подивився на свої опухлі розбиті ноги і застогнав:
— О, великий Тупане! Дай силу цим непотрібним колодам! Верни їм тільки невеличку частину їхньої колишньої витривалости, а тоді побачиш, як служитиме тобі рід ґваянців!..
Але Тупан був глухий на гарячі мольби і не відповідав нічого. Це вже не вперше звертався до нього Коарасіаба, як звертався рівно ж і до Сонця, і до Душ померлих, що жили на Блакитних Горах. Та всі вони не чули нічого, видно, або загнівались, або збайдужіли до залишеного на землі світу.
І Коарасіаба знову опинився перед тим самим питанням: Хто?..
Арасі?
Арасі міг би це зробити, але для того треба почувати себе ґваянцем. А коли б Арасі почував себе сином племени, то міг би зробити і для себе те, що треба було зробити для Коеми.
Ні, Арасі — ні!
— А хто? — втретє поставив собі питання Коарасіаба.
Подумавши, почув, як якась несмілива настирлива думка, як гудіння комара, сверлує його мозок. Спочатку він боявся прислухатися до неї, відганяв її нетерпеливо, але врешті решт якось мимовільно вимовив:
— Данко!
Вимовив і відразу запротестував злякано:
— Ні, ні! Данко також ні!
Коарасіаба вірив йому, як самому собі, знав напевне, що Данко не полакомиться на дорогоцінні клейноди і на ті скарби, з якими вони лежать. Данко щирий, відважний, відданий Коарасіабі і напевне ще більше був би відданий великій справі, бо Данко думає і почуває так, як індіянин. Адже недаром його прозвали сином Коарасіаби. Але цього всього мало. Данко, по-перше, був малим. По-друге, Данко не дійшов би сам до Долини Іґурей. А про те, щоб Данко вибирався в подорож з цілим товариством білих, Коарасіаба не припускав навіть думки.
— Данко також не входить в рахубу, — вишептав гірко індіянин. — І ти, старий морубішабо, даремно побиваєшся за білим хлопцем, котрий через чотири дні розпрощається назавжди з тобою...
Страшно потопаючому плавцеві гинути у бурхливих водах розшалілої ріки. Але ще страшніше буває тоді, коли він вчепиться за пропливаючу колоду, на якій можна урятуватися, а зрадлива хвиля вирве у нього ту колоду і, регочучись, понесе її далі, а до плавця знову витягне руки холодна смерть.
Щось подібне до потопаючого відчував і Коарасіаба. Досі він журився тим, що не має спадкоємця. А тепер, повіривши, що спадкоємець є, журився подвійно, що той спадкоємець не дійде ніколи до свого права.
Одна за другою перекочувалися над його головою безпорадні думки, прибиваючи його все нижче до землі.
40
Танґвапема — довгий, чотирьохгранний кілок, грубший з одного кінця.