Погожий ранок застав Коарасіабу зануреного в задуму над погаслим жаром, вкритим грубою верствою сірого попелу...
Веселий вечір
На другий день ціле Санто Антоніо говорило про виїзд Соколів. І не дивно: для маленького містечка, як приїзд нових людей, так і від’їзд старих мешканців були незвичними і великими подіями. В склепі, що був своєрідним містечковим клюбом, де можна було випити чарку горілки, склянку пива, або кую шімарону, обмінятися думками і дізнатися щось нового, цю подію обговорювали зі всіх сторін.
— Шкода, що виїжджають, — говорили одні. — Добрі були люди.
— Добрі, — годились другі, — нема що казати.
— Скільки Педро дає за хату?
— Тридцять тисяч.
— Пушшя! Тридцять тисяч?! Сі, сеньор! Добрі гроші!..
— Добрі! Але й хата добра: велика, нова. Хата — о! — сказав Самір, взявши себе за вухо.
— Сі, сеньор! Ну, і парцеля велика. Жорже напевне дав би більше.
— Напевне дав би, але Педро його випередив. Ранком зустрічав його, як ішов платити гроші.
— Арасі, а тобі не шкода, що Данко їде? — спитав хтось.
— Що там для Арасі Данко значить? Він за келішок горілки і діда проміняє, не тільки Данка. Правда, Арасі?
Арасі, котрий завжди стирчав коло склепу, почувши глузливе питання, мовчки відвернувся.
— Та ну, не вдавай гордого! Саміре, дай йому за півкрузейра. Я заплачу.
— Іди, Арасі, випий, — гукнув Самір, наливаючи чарку. — І не стій тут, а йди собі геть.
— Сі, сеньор! — вдячно відгукнувся Арасі, випив горілку, обтер губи рукавом і вийшов зі склепу.
***
В той самий час, коли в склепі йшла пожвавлена розмова, Сокіл прощався з Данком. За вечір і частину ранку батько з сином веліли вже багато речей поскладати до валізок і пачок. Лишилася решта, що її мали упорядкувати після повороту Сокола в останній день перед від’їздом.
Сокіл давав останні розпорядження:
— Всі свої речі, Данку, пакуй до цієї скрині. Хати не лишай надовго. На ніч замикай добре вікна і двері і нікого не пускай до середини. Гроші я поклав ось у цю валізку, і ти на всякий випадок про це пам’ятай. Тут маєш пару крузейрів на видатки. Але не купуй ніяких дурниць, особливо фоґетів. Цих дві ночі, поки я приїду, Коарасіаба, я думаю, погодиться перебути з тобою, щоб тобі не було сумно. Хоч в Санто Антоніо небезпечних злодіїв нема, але ліпше буде, коли вас буде двоє. А тепер, синочку, будь здоровий, бо я вже таки мушу їхати.
Вони попрощалися і вийшли надвір.
— Арасі, — завернув Сокіл від брами молодого індіянина, котрий виходив з двору, — дід в хаті?
— Сі, сеньор, — якось нервово відповів Арасі.
— Осідлаєш мені коня, поки я поговорю з дідом?
— Сі, сеньор.
— Іди, Данку, поможи йому осідлати Карого.
— Сі, сеньор, — пожартував Данко, наслідуючи Арасі.
— Ох, ти кабокльо, кабокльо! — ласкаво посміхнувся Сокіл і пішов до Коарасіаби.
Хлопці пішли сідлати коня.
— Данку, — спитав Арасі, накладаючи сідло, — коли будемо пускати бальона: сьогодні, чи завтра?
— А ти його не продаєш, хіба?
— Ні. Продав би, коли б ти не їхав, але тепер не продам. Хочу пустити бальон для твого від’їзду.
— Дякую, — зворушено сказав Данко. — Ти — добрий товариш, Арасі і я тебе не забуду.
Арасі кисло всміхнувся:
— Але що ж, — зітхнув він, — пускати такого гарного бальона і не вистрілити за ним фогета — це просто сором!..
— О, тим не журись! — попробував заспокоїти Данко товариша. — За нашим бальоном стрілятиме все містечко.
— Так, — гірко відповів Арасі. — Ціле містечко стрілятиме, а ми — ні. Ми такі бідні, що у нас грошей навіть на один фоґет нема...
Данко не вспів нічого сказати, бо почулися кроки Сокола, і розмова увірвалася.
— Ну, готово? — спитав Сокіл, заходячи до стайні.
— Готово, тату. Тату, а я можу сьогодні піти з Арасі пустити бальона? Не надовго, на хвилиночку?..
— Добре, добре, але вважай, щоб і ти якось не полетів з бальоном...
Сокіл, жартуючи, потягнув сина за ніс, скочив на коня і поїхав до брами, яку послужливо відчинив перед ним Арасі.
***
Після обіду в Санто Антоніо було весело і гамірно. На площі коло склепу Саміра молодь складала з грубих метрових полін високу фоґейру, яку маїли підпалити урочисто увечері. Скрізь по вулицях лежали купи ріща або дров, які стягали діти для своїх власних, окремих вогнищ. На другому кінці площі молодь обтикала зеленню підвищення з дощок, де мала відбутися на другий день забава.
Хоч Самір напередодні запевняв, що має тільки дуже обмежену кількість фоґетів, але та «обмеженість», видно, була якась гумова, бо розтягалася і розтягалася, цілком задовольняючи потреби численних покупців. Діти, молодь і дорослі, захоплені святочною горянкою, витрачали останні тустони[41] на «чуда піротехніки».