Перед смерком прийшов Арасі, котрий цілий день приймав найактивнішу участь в складанні фоґейри, і викликав Данка з хати.
— Слухай, — заговорив він з розпукою у голосі, — ти справді не маєш грошей навіть на один фоґет?!.
— Я маю гроші, — щиро відповів Данко, — але тато мені їх лишив на їду.
— О, меу Деус до сеу! «На їду»! Адже ти в монастирі й так маєш сніданки, обіди і вечері! «На їду»! Та я б погодився взагалі не їсти цілий місяць, щоб тільки заощадити гроші на фоґети!.. Що там їда?!. Їсти можна кожного дня, а фоґети бувають тільки раз в році. Окрім того, ти їдеш, Данку. Їдеш назавжди. І на прощання не купиш кілька фоґетів?!.
Данкові стало дуже прикро. Він сам ніколи ні в кого нічого не випрошував і не зносив, коли його просили зробити щось таке, чого він не міг. І тепер, слухаючи благального голосу Арасі, котрий був і старший і належав, як-не- як, до приятелів, відчував сором за товариша.
— Скільки тобі грошей залишив тато? — продовжував випитувати Арасі.
— П’ятдесят крузейрів.
— Носса! П'ятдесяти крузейрів?! Чи ж ти жакаре[42], щоб за два дні міг при готових сніданках, обідах і вечерях проїсти ще й п’ятдесять крузейрів?!.
— Тато дав мені гроші не тільки на їду, а й на всякий інший випадок, — пробував боронитися Данко.
— Які ж можуть бути ще випадки? Ніяких. Слухай, Данку, ти мусиш купити бодай на двадцять крузейрів фоґетів. Решта тобі вистачить. Дай!..
— Я не можу, Арасі, тато не дозволив
— Ех, ти! — зневажливо скривився Арасі. — Тато тобі не дозволив... Ніби татові не все одно, чи ти гроші витратиш на їду, чи на що інше. Ну, добре!.. Більше не проситиму. Я й так не просив би, коли б Самір і Педро не відмовились мене взяти рубати дрова. Думав, зароблю грошей, сам куплю фоґетів і всі їх вистріляю на прощання зі своїм другом. Нічого я для тебе не жалів, бальона тобі подарував. А ти... Ну, то можеш собі їхати. Жаль мені було за тобою, а тепер — ні! За фальшивим другом і тупим ножем ніколи не згадується з плачем. До-побачення!..
Данка обхопив жаль:
— Чекай, Арасі, — затримав він юнака за руку, — я вже дам тобі гроші! Ось тут є п’ятдесят крузейрів. Купи за двадцять фоґетів а решту мені принеси. Добре?
— О, це зовсім інша річ! — втішився Арасі. — Так то я розумію! Ти — справжній друг! Я вже біжу, бо фоґетів залишилося дуже мало. Навіть не знаю, чи ще є які гарні. Чав! — і, вхопивши гроші, Арасі, мов мала дитина, підскоком вибіг на вулицю.
— Чого від тебе хотів Арасі? — підозріло спитав Коарасіаба, коли Данко вернувся до хати.
Хлопець зам’явся.
— Напевне просив грошей? — догадався Коарасіаба.
— Так, — признався Данко. — Арасі дуже хотів купити фоґетів.
— І ти дав?
— Дав.
— А тато що на це скаже?
Данко похилив голову, не відповідаючи нічого.
— Коли приїде твій батько, — сказав Коарасіаба після павзи, сердито посмоктавши люльку, — я йому скажу, що Арасі забрав у тебе гроші.
— Це неправда! — стрепенувся Данко.
— Правда! Прийшов, обдурив тебе і вимантив.
Данко розсердився і блиснув очима:
— Неправда! — тупнув ногою. — Арасі мене не дурив! Я сам дав йому гроші! Коли б не схотів — не дав би. Але я схотів і дав. Я дав, я буду і відповідати!..
— Тато буде гніватися.
— Буде. Але при чому тут Арасі? Тато, правда, заборонив витрачати гроші на фоґети, але не забороняв Арасі їх просити. Арасі невинен.
Ця смілива й горда відповідь не тільки сподобалася Коарасіабі, але й погасила його гнів: «Говорить, як справжній індіанський муж!» — подумав собі.
Данко з нетерплячкою чекав повороту Арасі. Йому вже кортіло якнайскоріше пустити бальона і... Ну, що будемо скривати?.. Адже, Данко мав усього чотирнадцять років. А котрий же хлопець у цьому віці не захоплюється фоґетами, навіть коли тато не дозволяє їх купувати?..
— Хоч би дійсно не забракло яких гарних! — думав він, виглядаючи у вікно на дорогу.
Але, замість Арасі, під брамою з’явився Бенедіто і заплескав:
— Данку! — крикнув він. — Це ти послав Арасі по фоґети до Саміра?
— Я. Або що?
— Та нічого, тільки Самір мене прислав спитати, бо він не вірить Арасі.
— Хай Самір буде спокійний...
— Ну, то чав! — і муринчук вернувся бігом назад.
Нарешті вернувся Арасі з кількома великими фоґетами під пахою.
— Ходи, Данку! — гукнув він. — Поможеш мені зняти бальон, і підемо до фоґейри. Там уже народу — пушшя ла ґерра! Всі на нас чекають. Скоро!