— Жорже! Арасі! — загукали довкола. — Та помиріться ви хоч заради сьогоднішнього вечора!..
— І-і-і! — вставив хтось збоку. — Шкода їх мирити. Двоє довгоносих не поцілується! Вони при кожній нагоді сваряться.
Але сварку утихомирили.
Злітали бальони за бальонами. Власники щасливо пущених були горді й веселі. Невдахи ж мали дуже посоромлений й навіть винуватий вигляд.
Самір з жінкою й синами мусіли добре звиватися, щоб задовольнити всіх клієнтів. Щасливці на радощах частували всіх, а невдахи приходили залити почуття своєї поразки. Пили пиво, горілку і перекусували печеними піньорами. Дітям замовляли з капіле[45], або й саме чисте капіле цілими склянками.
Нарешті, прийшла черга й на Арасі. Він вибрав кількох дорослих юнаків і вивів їх на площу.
— Арасі!.. Арасі пускатиме Данкового бальона! — загукали довкола.
Очі всіх звернулися на молодого індіянина і його помічників. Зі склепу повиходили не тільки покупці, але навіть і родина Саміра. Всі уважно почали слідкувати за приготуваннями.
Через те, що бальон був високий і до його вершка не досягла б навіть рука найвищого чоловіка, з Самірового склепу винесли стіл. На нього виліз плечистий парубок і взяв бальона за чубок. Арасі священодіяв: він ще раз уважно перевірив положення тош, розпорядився, хто де має стояти і чого пильнувати. Переконавшись, що кожний знає свою ролю, ліг на землю і почав підпалювати тоші: спочатку більшу, а потім малі. Запаливши, він все ще лежав на спині, обережно роздмухуючи вогонь то в одній, то в другій тоші.
Непорушний натовп затаїв віддих, обнятий тим самим питанням: полетить, чи ні?
Бальон розцвів цілою веселкою вогнів, затріпотів і став обережно похитуватись, як маленька дитина, що пробує перших кроків. Тоді Арасі зірвався на ноги, поправив тут і там руки, що тримали бальон, і вискочив на стіл. Змінив хлопця, що пильнував вершка паперового корабля, і вправною рукою потягнув бальон трошки вгору. Бальон покірно подався і вже не опустився вниз. Це був доказ того, що тягар тош обчислений добре.
Ще секунда, друга — і ось бальон задрижав, просячи старту.
— Пускай! — крикнув несамовито Арасі.
Яких десять рук, що притримували паперового красеня, покірно відірвалися від нього, а бальон зробив гордий скок і урочисто почав підійматися.
Коли було на нього дивитися збоку, видавалося неможливим, що оце величаве паникадило було твором рук звичайного неграмотного хлопця. Не вірилося, що воно було зроблене зі звичайного клею і найдешевшого паперу. Білі боки корабля, позолочені вогнем знутра, обливалися то синіми, то червоними, то зеленими тонами, що їх кидали від себе причеплені внизу човники. Віконечка корабля, наліплені також з червоного паперу, здавалося, аж сміялися і раділи разом з глядачами.
Люди стояли, як заворожені. І тільки тоді, коли бальон піднісся на яких десять метрів угору, над цілим містечком піднявся такий рев радости і захоплення, немов би тут щойно розбили напад племени ботокудів. Летіли вгору кашкети і солом'яні капелюхи, шкварчали і вибухали кольорові кулі фоґетів, яким вторували вистріли з рушниць і пістолів, а над усім повис крик і свист сотень присутніх.
Потім люди кинулись ґратулювати обом героям вечора. Та до Арасі не можна було навіть приступити. В ньому раптом прокинувся дикун. Він скакав, кричав щось на адресу Жорже і його коня, перевертався через голову, хапав куплені за Данкові гроші фоґети і, вистріливши, знову кричав, скакав і перевертався через голову. Хоч-не-хоч, Данкові доводилося приймати ґратуляції самому.
Данко, бачивши, як роблять всі «порядні кабоклі», вирішив поступити і собі, як вони. Він зібрав усіх своїх товаришів, повів їх до Саміра і розпорядився:
— Саміре, дві пляшки капіле і на п’ять крузейрів м’ятних цукерків для товариства! Я плачу.
Та в тій хвилині пригадав, що решту грошей має Арасі, з котрим тепер абсолютно не можна було говорити, і поправився:
— Я завтра заплачу.
— Добре, добре, — згодився Самір. — Дві пляшки капіле, на п’ять крузейрів цукерків і що ще?
— Покищо, нічого.
Хлопці, наслідуючи старших, побрали склянки, побажали Данкові всяких успіхів і почали пити засолоджену рожеву воду і смоктати зелені цукерки, від яких було так приємно-холодно в роті.
Нарешті, Данко попрощався з товаришами і всіми присутніми в склепі і пішов додому.
Фоґейра горіла вже аж до вершка, бризкаючи іскрами і освічуючи все довкола в золотисто-червоні кольори. В повітрі стояв тяжкий запах пороху і карбіту, що були неприємними додатками до кожного фоґету, і давив у грудях.
Данко йшов, час-до-часу оглядаючись на вогнений сніп фоґейри, довкола якої продовжувалась голосна забава з бальонами, або вдивлявся у свою власну кумедну довгоногу тінь, що бігла від його стіп далеко вперед і губилася в сутінках, куди не досягало світло високого вогнища з площі. Йшов, а в грудях його злегка ворушився якийсь неприємний неспокій і отруював собою радість щойно пережитих вражінь. Не турбував його видаток, зроблений для товаришів, бо він знав, що батько за це гніватися не буде. Зате гриз його другий видаток — на фоґети. Річ, звичайно, не в двадцятьох кру- зейрах, а в тому, що він вперше за своє життя зробив те, чого йому не дозволив батько.