— І присягаєш, що не заміниш свого рішення? — спитав Коарасіаба.
— Присягаю!
— Присягаєш, що навіть, коли зміняться твої думки, підеш проти них за своєю теперішньою присягою?
— Присягаю!
Коарасіаба раптом зсунувся з пачки, упав Данкові до ніг і обняв його коліна.
— Данку, мій сину, мій пане!.. Хай білий Бог вашого племени і великий Тупан індіанських племен відкриють шляхи перед твоїми ногами!.. Хай Коарасе[46] буде твоїм охоронцем вдень, а Жассі[47] у ночі! Хай душі померлих ґваянців приймуть тінь твоєї матері, котру тепер кличеш на свідка, у свою щасливу сім’ю на Блакитних Горах!.. Зломи стрілу над моєю головою, хлопче, бо відтепер — я твій раб, твій пес!..
— Годі, Коарасіабо! — сказав зворушений Данко, підводячи старого з землі. — Я не є твоїм паном, а ти не є моїм рабом. Ми тільки друзі. Дай мені свою люльку, хай на знак дружби закурю з неї.
Коарасіаба зірвався на ноги, миттю витряс люльку, набив її тютюном, вкинув до неї жаринку і подав Данкові. Данко тільки потримав цибушок в устах і віддав люльку назад Коарасіабі. Він навіть не пробував затягнутися димом, бо знав, що скандально закашляється і попсує враження урочистости моменту. Але дружба була завершена: Данко «курив» з Коарасіабиної люльки.
Чайник давно кипів, бухаючи клубами густої пари, від чого накривка дрібненько танцювала, щось сердито видзвякуючи на своїй бляшаній мові. Хлопець аж тепер це запримітив. Поспішно кинувся по кухні, виполокав кую, насипав свіжого шімарону, заварив і, сівши побіч Коарасіаби, почав обережно смоктати напій. Вперше за своє життя знайшов у тому приємність і навіть зміст, а тому не квапився, пив помаленьку, поки Коарасіаба затягався димом.
Мовчали обидва. Данко пам’ятав звичку індіян — не випитувати нічого співрозмовника і терпеливо чекати, поки він сам не почне говорити про те, що має сказати. Знав також, що Коарасіаба не почне говорити так довго, поки не вип’є своєї куї, не заллє її окропом і не віддасть назад Данкові. Але не спішив, а пив поволі, статечно, як належалося тому, хто був другом старого морубішаби.
Нарешті, цибушок почав булькотати і підсвистувати, даючи знати, що прийшла черга на гостя. Данко ділляв кую і подав її Коарасіабі.
Старий відложив набік люльку, прийняв шімарон і, припавши устами до гарячого цибушка, задивився в жаріюче піддувало печі. Але не бачив нічого з того, що було перед його очима, бо його зір заглибився у далеке, далеке минуле...
Таємниця
В спорожнілому домі запала урочиста тиша. Вона видавалася ще урочистішою і глибшою тому, що обоє співрозмовників сиділи в темноті, нервово розсвітлюваній червоними відблисками тоненьких смужок світла, які пробивалися від дверцят та відкритого піддувала і вихоплювали з темноти дві постаті, таких близьких у цю хвилину, а заразом і таких неподібних людей. Старий, згорблений Коарасіаба, з поморщеним обличчям і погаслим поглядом, був ніби втіленням віджилого минулого, що скінчило свій життєвий шлях і стоїть над приготованою могилою. Юний Данко, стрункий і міцний, як пальма, з енергійним, відвертим лицем, чистим блиском темних очей і гордим чолом, був натомість живим образом майбутнього, що переступає обрій соняшного ранку.
Але одночасно в обидвох постаттях було щось моторошно-подібне, якесь невловиме для ока, спільне тавро, що позначає без ріжниці віку всіх людей, душі яких діткнені великим вогнем тотожних бажань. Старий і молодий сиділи поруч, окружені густою тьмою, і виглядали в Тремтячих відблисках вогню, як символічний образ вічности прагнень свободолюбивого духа, що, відмираючи з одними, народжується в других, єднаючи нерозривно серця й думки істот, котрі походять з цілком ріжних світів.
Сиділи, подавлені величчю наступаючого моменту, в якому мала розкритися похмура тайна, що її дотримання було попереджене урочистою присягою.
— Кілька разів ти питав мене, — заговорив Коарасіаба після довгої мовчанки, — про знак на моїх грудях. Що це є, по-твоєму?
Данко подивився на груди індіянина і відповів тихо:
— По-моєму, це — знак Сонця.
Коарасіаба хитнув головою;
— Так, це є знак Коарасі. Маю цей знак я, має Арасі й всі морубішаби Соняшної Династії, що з давніх давен править племенем ґваянців...
— Ґваянців?! — живо перепитав Данко. — Тих самих ґваянців, котрі билися під арауе[48] великого Аімбіре проти портуґальців?