Пригаслі очі Коарасіаби раптом ожили і широко відкрилися від здивовання:
— Звідки ти знаєш? — спитав він вражений.
— З книжбк, — просто відповів Данко.
Того вже Коарасіаба ніяк не сподівався. Йому ніколи й на думку не приходило, шоб у книжках, до котрих він завжди ставився з певного погордою, могли бути записані речі, про які знали тільки піяґи[49] та морубішаби племени. А тепер виходило, що про ці речі давно вже знали білі, навіть такий малий хлопець, як Данко. Разом зі здивованням прийшла й велика тривога про долю Соняшних Клейнодів: «Може, їх уже й нема на місці, коли білі такі чарівники, що все знають?» — подумав він. Але, опанувавши своє хвилювання, спитав:
— Що записано в книжках? — і додав наказуючим тоном: — Оповідай!
— О, Коарасіабо, — відповів трохи розчарований Данко, — в книжках записано дуже багато речей, і мені забракло б ночі, щоб тобі все переповісти...
— Ніч довга, -— спокійно зауважив Коарасіаба, — а всіх книжок мені і не треба розказувати.
— А що ж тобі розказати?
— Тільки те, що знаєш про ґваянців.
— Та я про ґваянців нічого не знаю. Знаю тільки, що вони воювали разом з тамойосами* проти портуґальців.
— Ну, то розкажи про тамойосів і про великого морубішабу Аімбіре.
Данко вже дуже жалував, що вихопився зі своїм питанням. Йому кортіло якнайскоріше довідатися про Коарасіабину таємницю, але тепер він уже не міг примусити упертого індіянина говорити, а натомість мусів йому оповідати сам.
— Що ж тобі розказувати? — спитав він вдруге, покірно зітхнувши.
— А от розкажи, чому ґваянці пішли за Аімбіре, і що було потім?
— Хай буде, як бажаєш... Тільки я не можу розказувати від Аімбіре і тамойосів, а мушу говорити від початку...
Данко трохи задумався, підбираючи потрібні йому для тяжкої розмови вирази, і став оповідати:
— В той час, про який велиш оповідати, в Бразилії точилася кривава боротьба: портуґальці намагалися скорити індіян, а індіяни об’єднувалися у великі маси і, де тільки можна було, нищили, своїх поневолювачів. У Баії[50] підняв загальне індіанське повстання легендарний морубішаба Карамуру, коло затоки Ґванабара лютував на чолі числених племен жахливий людожер Кунямбебе, а в кряжах Серра до Мар зворохобилися племена тамойосів. Повстання тамойосів було найстрашнішим для портуґальців і тому, що цих племен було дуже багато і тому, що повстання очолював великий морубішаба — мстивий Аімбіре, котрий уже скоштувай рабства. Правда, скочивши з кайданами в ріку, він урятувався з неволі, але не міг подарувати своєї ганьби і присягнув за неї жорстоко відплатити. За бойовим призивом Аімбіре піднялися не лише всі тамойоси, але приєдналися також й інші племена, як от ґваянці та карібокці... Так, чи ні, Коарасіабо?
— Так... Ну, і що далі?
— А далі для портуґальців стало ще гірше, бо з-за великої води приплили інші білі люди — французи. Це було 1555 року... Ах, ти ж не знаєш, що то є «1555 року»!.. Це було... Це було стільки років тому назад, скільки є пальців на ногах і на руках у двадцятьох людей. Розумієш?.. Так, отже, бачиш, з землі, яка називається Франція, вигнали багатьох людей іншої віри — гугенотів... Але ти й так того не зрозумієш... Ну, от ці французи-гугеноти посідали у великі човни і зі своїм вождем, на ім’я Вілеґаньо, приплили до затоки Ґванабара. Там висадились на острів, збудували міцне укріплення і почали робити заходи, щоб і собі відвоювати кусок бразилійської землі.
На островах у Ґванабарі і на побережжях материка жило багато індіян, здебільша племен тамойосів. Французи від самого початку заприязнилися з ними, не робили їм кривди, як портуґальці, не вбивали, не поневолювали, а, коли щось вимінювали, то чесно з індіянами розраховувались.
За таке добре ставлення індіяни сподобали собі нових білих людей і жили з ними в мирі. Французи ж, знаючи про ворожнечу і війну між портуґальцями та місцевими жителями, почали ще більше бунтувати індіян і обіцяли їм допомогу у боротьбі.
Спочатку портуґальці, зайняті війною з індіянами, не важилися нападати на французів. Але пізніше головний ґубернатор на Бразилію — Мень де Са зібрав великі сили і кинув їх у бій проти французьких укріплень на острові. При допомозі відділів мамелуків французів вдалося викинути з острова, але від того не стало краще, бо французи втікли на материк і ще тісніше об’єдналися з тамойосами. Дійшло до того, що Аімбіре на знак приязни видав свою доньку заміж за француза і тим скріпив взаємини між обома народами.
В той час, коли коло Ґванабари з перемінними успіхами йшла боротьба між французами й портуґальським військом, Аімбіре руйнував і палив портуґальські оселі в Сан Павло. Маси тамойосів та інших племен сунули, мов гураган, і ніщо не могло їм протиставитися. Там, де вони пройшли, нічого не залишилося від портуґальських осель.