Так от, бачиш, було багато воєн через клейноди. Але ні разу не вдалося нікому відбити з наших рук ні акванґапе, ні арауе. Горстка найвідданіших і найсильніших ґваянців завжди виводила морубішабу з клейнодами в безпечне місце, а плем’я ґваянців, не дивлячись на постійні втрати у боях, відроджувалося скоро знову.
Морубішаби племени ґваянців мали на грудях оцей знак Коарасі і завжди називалися соняшними іменами: Ранкова Зоря, Сонце, Саракура, Світанок, Ранок, або, от, як я, Соняшний Волос. Кожний ґваянець мав у давнину по кілька жінок, а дівчата інших племен були горді, коли їх купували собі за жінок мужі племени, яким рядила Соняшна Династія. І хоч постійні війни не давали нашому племені розростись так, як іншим племенам, але ґваянці все були серед інших племен тим, чим є маленьке сонце супроти великої землі...
І так було, поки з-за Великої Води не припливли білі тапуяси. Багато кривди зазнали від них всі індіанські племена, але ще більше зазнали її наші предки. Бо нас не тільки ловили в рабство, як інших, не тільки забирали наші землі, як у інших племен, а й полювали за нашими клейнодами.
Тому, коли великий вождь Аімбіре кинув бойовий клич до всіх індіанських племен, то в першу чергу під його араує приєднались роди ґваянців.
Ти правду сказав, Данку, що була велика війна... О, такої війни ще не бачила наша земля!.. Як бурхливі води ріки після дощу зносять всяке сміття, так індіяни змітали на своєму шляху всі сліди перебування білих тапуясів. Тапуїтіньґи тікали, або гинули, а їхні невільники-індіяни, приєднувалися до вождя Аімбіре і збільшували його війська.
Так прийшли над Піратінінтґу. Але тут довідались, що проти тамойосів стали племена ґваяназців під проводом зрадника Тибіріси. Аімбіре не сподівався такого від індіян, а тому скликав на нараду всіх морубішаб і старших мужів племени. Соняшні Клейноди тоді носив хоробрий Ґварасе . І от на нараді Аімбіре поставив до Ґварасе вимогу: віддати йому Соняшні Клейноди. «Мені, — сказав Аімбіре, — тепер потрібний великий розум і сила, інакше я не переможу Тибіріси. В Тибіріси багато війська». Ґварасе спротивився: «Соняшні Клейноди можуть носити тільки морубішаби ґваянців. Коли ти не відчуваєш сили, то віддай мені провід, і я переможу Тибірісу!» На ці слова Аімбіре запалав страшним гнівом: «Я можу забити тебе, Ґварасе!.. Я досі йшов на чолі походу, я керував війною, і я мушу мати клейноди, рівні своїй гідності. Запам’ятай, що клейноди робляться для морубішаби, а не морубішаба для клейнодів! І ти не можеш зробитися великим морубішабою тільки через те, що маєш клейноди! Акванґапе робиться для голови, а не голова для акванґапе! Арауе робиться для рук, а не руки для арауе! Коли я звелю відрубати тобі руки і голову, то й Соняшні Клейноди з тебе морубішаби не зроблять!» На це Ґварасе відповів: «Твоя правда, Аімбіре: акванґапе робиться для голови, а арауе для рук морубішаби. Ґваянців є мало, а тамойосів багато. Але голова також мала. Ґваянці є головою всіх племен, а ви, тамойоси, є тільки плечами і ногами. Тому не личить, щоб Око Сонця було на плечах, а Кулак Сонця тримали ноги. Віддай мені, як голові і рукам всіх індіанських племен, владу, о Аімбіре, і ми переможемо ґваяназців!»
Між обома морубішабами загорілася сварка і напевне скінчилася б смертю одного з них, коли б в цей момент не донесено, що Тибіріса вдарив на тамойосів.
Тибіріса мав значно менше сил, як Аімбіре, але через те, що сварка між вождями і їхніми прихильниками перенеслася аж до простих вояків, навіть до жінок і дітей, Аімбіре програв. Після кількох днів тяжкої битви з ґваяназцями, після внутрішніх заколотів між тамойосами, ґваянцями і карібокасами, Аімбіре мусів утікати, а ґваянці, загнівані за зневагу їхнього морубішаби, відділилися від тамойосів і пішли в іншу сторону.
Довго, довго йшли ґваянці, забираючись все далі в ліси, все далі від тих доріг, якими вже ходили білі, аж поки не зупинилися, як ти казав, у горах Апукарани. Там поділилися на окремі племена і почали розселюватися так, щоб всім вистачило місця на полювання, і на будову окремих осель, і на поля під мандьоку[53], солодку картоплю і кукурудзу. Кожним племенем правив окремий вождь, але всі вони підлягали головному морубішабі Ґварасе. Одне плем’я відбилося досить далеко і зайшло над річку Тібажі, де зустріло тапуясів-ботокудів. Вони жили тут уже давно, ще від Потопу, коли їх велика хвиля занесла сюди і вихлюпнула на гори. Звичайно, ґваянці, вибрані нащадки Коарасі, не могли стерпіти сусідства брудних пуру[54], і так довго нападали на них, поки нарешті ботокуди, котрі не згинули в боях, забралися геть, лишивши землі для ґваянців. Тоді ніхто не знав, що нащадкам войовничого племени доведеться ще раз зустрінутися з нащадками ботокудів...
53
Мандьока — рослина з грубими крохмалистими коріннями, з якої виготовляють муку і напої.