Довго і щасливо правив Ґварасе розкиданими по різних околицях родинами ґваянців. Час-до-часу він розсилав у всі кінці гінців, щоб скликати вождів на нараду, або гостину. І всі приходили здалека, і всі радилися і гостилися, всі шанували накази великого морубішаби.
Але коли до Ґварасе почала навідуватись Мараґіґана — передвісниця смерти, великий морубішаба оголосив свою останню волю, призначивши одного зі своі\х трьох синів на спадкоємця Соняшних Клейнодів.
Та по смерти батька двоє других не погодились з його рішенням і почали оспорювати право на клейноди і на велике морубішабство, зламавши вперше в історії ґваянців закони племени. І з того почалися нещастя. По сварці й битвах Соняшні Клейноди забрав другий син, а той, кому їх призначив батько, мусів тікати. Від’їжджаючи, він прокляв своїх братів і сказав, що з цього дня Соняшні Клейноди будуть джерелом нещастя для кожного неправного властителя, так, як досі були джерелом сили й успіхів. Та ще сказав, що Соняшні Клейноди колись на довго пропадуть з племени, а над ґваянцями візьмуть верх ботокуди. І так сталося...
За трьома синами морубішаби Ґварасе ґваянці поділилися на три окремих королівства. Один рід, отой, що пішов за законними нащадками, вимандрував з апукаранських гір і оселився аж над берегом Парани. Інші два роди жили у постійній війні, а клейноди щокілька тижнів опинялися то в одних, то в других руках. Незабаром обидва брати загинули, але тоді за клейноди почали битися їхні діти, а потім онуки. Таємниця клейнодів дійшла й до білих, і щойно тоді племена відчули весь тягар киненого прокляття. На ґваянців нападали білі, нападали мамелуки, нападали й інші індіянські племена, бо всі хотіли дістати дорогоцінні клейноди у свої руки. Багато ґваянців гинуло в боях, багато попадало в рабство. Нащадки Коарасі забули про спокійне життя, про полювання, про оброблювання землі, про сон, про відпочинок. Вони не будували осель і не жили на одному місці, а постійно кочували, як ті найбільше упосліджені племена, що їх називають тремембе*. І хоч нікому так і не вдалося ні разу викрасти від ґваянців ні Ока, ні Кулака Коарасі, але й морубішаби ними недовго тішилися: кожний з них гинув від стріл своїх противників.
І так тривало довго...
Обидва ворогуючі племена, тікаючи від переслідувань то туди, то сюди, нарешті прибули різними дорогами до вод великої Ґваїри[55], туди, де води Пікірі впадають у води Парани. Там, на своє велике здивування, застали вони третє плем’я ґваянців, що його морубішаба мав законне право до клейнодів. Цей морубішаба називався так, як і я, — Коарасіаба і був дідом моїх багатьох дідів. І це третє плем’я зазнало багато лиха від білих і тікало так довго, поки не зустріло білих піяґ, таких, як падре Вісенте. Піяґи були добрі для індіян, і коли дід моїх дідів Коарасіаба здався під їхню опіку, його плем’я зазнало спокою і зажило тихим життям. Так що коли до Ґваїри прибули два других племена, вони застали там укріплену оселю й оброблені поля. Піяґи, довідавшись про дивну долю трьох племен, прийняли новоприбулих радо, дозволили їм поселитися коло себе і наказали усім помиритися, а Соняшні Клейноди сховати і забути про них, поки не настануть кращі часи. Ґваянці послухали доброї ради і так зробили.
Відтоді настав у племени мир. Ґваянці жили на одному місці, обробляли багато землі, завели у себе коні, корови, свині та різну працю. Вони навчилися від білих піяґ багато такого, чого не вміли раніше, а потім почали молитися до білого Тупана.
І було тоді добре, ботапуїньґи і мамелуки не важились нападати на ґваянців, а, коли нападали, то гинули самі, але ніколи не поверталися зі здобиччю.
Та, чим далі, то частіше навідувались до Ґваїри тапуїтіньґи, бо довідалися, що там у землі є багато дорогоцінних каменів, а в ріках є діаманти. Індіянам все те не було потрібне, бо ні одного ні другого ніхто не міг їсти, ні зужити на щось. Але тапуїтіньґи за один діамант, за кусничок цієї ствердлої води, або за жменю каменів давали багато різник речей, а навіть убивали один одного на смерть. Вони цілими місяцями могли бродити по пояс у воді річок, а нарешті гинули від голоду, від хворіб, або від рук інших шукачів. Білі піяґи казали, що камені та діяманти — це велике нещастя для людей, а тому наказували їх збирати і ховати від тапуїньґів. Індіяни слухали піяґ, і те, що знаходили, приносили й віддавали своїм покровителям. А піяґи складали те все до ями, прикритої великим каменем.
55
Ґваїра — водоспад на ріці Парана, одночасно великий острів, на тій ріці і одночасно назва місцевости. ІІо-портуґальськи «Сете Кедас», себто, «Сім східців», що їх має водоспад. В місцевости Ґваїра в старі часи були великі копальні золота.