— Ти бачив його?
— Ні. Поки я відкрив двері — він утік. Але я напевне знаю, що він тут був і підслухував...
— Та годі тобі, Коарасіабо! Арасі зараз коло Саміра і забув про все на світі.
Ці слова до решти обурили індіянина, і він зігнав свою злість на хлопцеві:
— Ти краще знаєш, чи я?!. — крикнув на ціле горло. — Нікчемний зелепуху[60]!.. Я, Коарасіаба, що був оком і вухом племени стільки років, не міг би тепер розпізнати присутности власного внука? О, які ж ви, білі, нездари!.. Які ви глухі і сліпі!.. Навіть дурний Арасі має гостріший зір і слух, як найученіший серед вас!.. Й Арасі підслухав!.. Арасі тепер знає!.. А не смів того знати, бо негідний!..
Коарасіаба був у такій розпуці, що Данкові стало його жаль.
— Я думаю, Коарасіабо, що Арасі не міг багато чути знадвору: адже ти говорив тихо, а у містечку великий галас...
Старий індіянин від тих слів трохи заспокоївся.
— Це правда, — сказав. — Але, коли б навіть і почув, то й так нічого не зробить. Не з його вдачею скарбів шукати... Він лінивий і боязливий...
Вернулися обидвоє знову до кухні, посідали перед піччю, підкинули дров і наново взялися до шімарону.
— Так от, бачиш, — продовжував Коарасіаба, — Саракура зібрав решту племени, проголосив себе морубішабою і наказав усім йти далі у Великий Ліс[61]. Там незабаром ґваянці зустріли інших індіян з племени ґварані, а потім паяґва. Це були дружні племена. Вони знали про ґваянців, а тому радо продали нашим предкам багато своїх дівчат і дозволили жити поблизу себе. Але Саракура не погодився. Він шукав таких околиць, куди б були замкнені всі дороги. Він хотів відвести своє плем’я в закутину, де б ґваянці були забезпечені від білих. І ґварані і паяґва сказали, що такою околицею є долина коло ріки Іґурей, куди можна зайти лише тоді, коли стоїть велика посуха. І іце сказали, що в Долині Іґурей живе плем’я ботокудів, які колись давно прийшли сюди і яких ґварані винищили, а решту загнали за високі гори, за болота і непрохідні ліси, в закутину, що лежить між ріками Іґватемі та Іґурей. Обидві ріки впадають в Парану, але Іґватемі творить великі болота, а Іґурей тече попід стрімким кряжем Маракажя. Гори Кааґвасу зі заходу, болота і гори зі сходу коло берега Парани робили Долину Іґурей великою пасткою, куди не можна було ні увійти, ні вийти без великих втрат. І хоч ґварані і паяґва не радили Саракурі залазити в цю пастку, але Саракура вирішив саме йти туди.
Стояла страшна посуха. Земля тріскала від спраги, а зів’ялі овочі опадали з дерева. Було дуже погано, але Саракура тішився тим нещастям і скерував своє плем’я в Долину Іґурей.
Довго йшли. Не дивлячись на посуху, багато ґваянців потопилося в трясовинах, а багато родин відстало від племени і залишилося позаду. Не всі бо мали силу у голоді і спразі дертися через ліси і гори, переходити глибокі, стрімкі потоки і зрадливі болота.
Але нарешті перевалили останній гірський перстень і опинилися в родючій і затишній Долині Іґурей[62]. Там дійсно зустріли ботокудів. Коли б ґваянці не були такі виснажені довгою дорогою і коли б їх було більше, то напевне вони б зробили так, як годилося: знищили б негідних пуру до ноги. Але ботокудів було багато, і вони не зазнали такої тяжкої мандрівки, а тому в бою могли перемогти ґваянців. Отже, Саракура не вступив з ними в битву, лише проголосив себе господарем Долини Іґурей, а ботокудам наказав підкоритися собі: «Віднині, — сказав він, — ви, ботокуди, будете буґрами племени ґваянців. Коли спротивитеся — то наші піяґи нашлють на вас велику пошесть, і ви вигинете всі. Пам’ятайте, що ми — вибранці ясного Коарасі й найстарші над усіми індіанськими племенами!» Ботокуди знали це і зробили все так, як звелів Саракура. А Саракура наказав їм вибратися аж у саму закутину долини під гори Кааґвасу, визначив межу їхніх земель і сказав, що кожний ботокуд, котрий зважиться ту межу переступити, не вернеться назад. Своїм же людям Саракура заборонив зустрічатися з ботокудами і ходити без дозволу на їхні землі...
В Долині Іґурей ґваянці скоро відновили всі свої давні закони і свою віру, так що сини Саракури поволі вже забували науки білих піяґ, а сини їхніх синів виросли правдивими ґваянцями, що знали тільки своїх богів і закони своїх предків. Правда, кожний ґваянець мав тільки уже одну жінку, і один ґваянець не смів убивати другого зі свого племени. Оце все, що лишилося по науці білих піяґ...
І спочатку все було добре. Плем’я ґваянців розрослось і жило в достатках, не знаючи ніяких турбот. Але піяґи, котрі говорили з духами, не були вдоволені. Вони казали, що ґваянці зледачіють від такого життя, почнуть ворогувати між собою і вимирати. І аж тоді знову повернеться знову давня слава і сила племени, коли його морубішаба одягне на голову священне акванґапе і візьме в руки берло з Кулаком Коарасі. Та обидва клейноди лишилися в землі під руїнами оселі на острові Ґваїра, а морубішаби не бачили ніякої загрози для ґваянців і не спішили вибиратися у подорож по клейноди. По кількох поколіннях плем’я вже навіть забуло про них, і тільки морубішаби та жреці вірили і знали про місце сховку дару ясного Коарасі. Від решти ґваянців це тримали в таємниці.