— Убіражару треба було скарати на муссурані! — говорив Ітапіра. — Хай би ґваянці бачили, що і у виборі смерти є ріжниця між нами і ботокудами... Тепер жди гніву Тупана, Коарасіабо!
І дійсно спав на нас гнів Тупана. Відколи скинули Убіражару зі Скелі Невороття, перестали падати дощі, а натомість у завжди затишній Долині Іґурей почали шаліти гарячі, сухі вітри. Індіяни дуже бояться посухи, бо впарі з нею завжди йдуть інші нещастя, найбільше хвороби, від котрих гинуть люди і худоба. І так було того разу. Минув місяць, другий, третій. Минула одна і друга пора великих дощів, а посуха погіршувалася з кожним днем. На полях не тільки посохла мандьока і кукурудза, але посохли навіть бур’яни. Повтікала десь уся звірина, і мужі поверталися з полювання без ніякої добичі. Коротше кажучи, сповнилося те, що передбачав Ітапіра в день суду над Убіражарою.
В племені почалися нарікання. Спочатку тихі й несміливі, а далі — то все голосніші й відвертіші. Мужі викручувалися від виконання моїх наказів, а жінки й діти не віддавали мені належних почестей.
— Це кара за смерть Убіражари! — чув я часто за своїми плечима..
— Це він винен, що Коарасі перетворило нашу землю в сухий попіл!
— Правду казав Убіражара, що наш морубішаба обманець, що він дурить нас усіх!
— Коли б не скинули Убіражари в пропасть і помирилися з ботокудами, напевне не мали б тих нещасть!
— Так. А то діти голодні...
— Струпи їх вкривають...
— А померло вже скільки!
І от одного дня я попросив усіх піяґ поговорити з духами. Вони віддалилися в печеру і цілу ніч щось радили. А на ранок прийшов до мене Ітапіра і сказав:
— Коли не хочеш своєї і свого племени загибелі, Коарасіабо, — мусиш піти по Соняшні Клейноди. Вони одні вирятують нас. Ти є правним спадкоємцем їх і нащадком славного Ґварасе. Мусиш піти.
— Я вже сам думав над цим, Ітапіро. Але, як я їх знайду? Як дійду до них, коли з Долини Іґурей нема виходів? Довкола болота і гори.
— Болота, кажеш? О, Коарасіабо, світ змінився! Коли я ще був малим хлопцем, то там, де тепер полюють наші мужі, лежали непрохідні трясовини. І я думаю, що дорога в Долину Іґурей і звідси назад тепер не є така небезпечна, як була за часів великого Саракури. Іди й шукай і знайди. Знайди і принеси. А, коли загинеш... Тобі все одно, Коарасіабо, чи вмерти тут, чи в дорозі за клейнодами... Так сказали духи!..
— Добре, — сказав я, — і хто ще піде зі мною?
— Ніхто! — відповів Ітапіра. — Ти підеш сам. Коли ти загинеш — після тебе піде твій старший син Ґварасе. Коли загине Ґварасе — після нього піде його син. Тайни сховку клейнодів, Коарасіабо, не сміють знати всі, а особливо тепер. Іди.
І я, залишивши тимчасово морубішабою племени свого старшого сина Ґварасе, нікому нічого не сказавши, вирушив у дорогу.
Найближче було б — скочити зі Скелі Невороття і тоді йти на схід. Але я пішов на південь до берега річки Іґурей, куди вів лагідний схил, а звідтам щойно мусів повернути на схід, де були найстрашніші й найнебезпечніші болота. Прийшовши до цих болот, я аж тут побачив усю силу посухи: там, де колись розлягалися непрохідні мочарі, сіріла висохла трава, і тільки з усієї сили натиснувши на спис, можна було ним пробити землю до болота. В колишніх озерах, що лежали серед цих трясовин, не лишилося води навіть, щоб напитися. І я скоро перейшов цей болотяний пас[63], надіючись, що далі буде краще. Але й далі було те саме. Глибокі річки перетворилися в порожні корита, в котрих не тільки не було риби, а навіть і жаб. Плоди на деревах були маленькі й в’ялі, або недозрілими обсипалися на землю.
Голодний продирався я через колючу гущавину лісу і спішив, спішив. Був навіть радий тій посусі, що давала мені можливість так скоро посуватися вперед. Харчувався найбільше гадюками — єдиною звіриною, яку ще можна було зустріти.
По п’ятьох днях дороги, коли я, змучений і голодний, ліг трохи відпочити, моє вухо вловило далекі підозрілі звуки. Я зірвався на ноги і побачив позад себе людську постать, що спиналася на шпиль гори. Приглянувшись краще, я побачив Убіражару. Від страху у мене помертвіли руки і ноги, бо я був переконаний, що бачу духа. Але, дух, чи не дух, я вхопив лука і стрілив. Убіражара скрикнув і повалився вниз. Спочатку я хотів побігти до нього ближче і переконатися, але потім мене знову опанував такий страх, що я кинувся чимдуж тікати.
Довго біг, не оглядаючись назад.