— То ти й одежу нашу покрав?! — обурився хлопець.
— А тобі ліпше було б тепер, коли б не мав у що переодягнутися? — бовкнув Арасі.
— Не смій татової одежі вбирати!
— Я змерз, — просто відповів індіянин і почав скидати мокрий одяг.
Коли скинув сорочку, Данко побачив у нього обв’язаний довкола пояса рушник, в якому був загорнений досить великий предмет. Данко пізнав цей предмет і, не обзиваючись ні словом, тільки значучо подивився на Арасі й виразно поворушив пістолем. Арасі зрозумів і погляд і жест без слів. Мовчки розв’язав рушник, розгорнув з нього шкіряний портфель, туго набитий грішми і з виглядом скрайньої недбалости кинув його Данкові до ніг. Після того почав одягатися в сухе.
Данко пішов за його прикладом, але одночасно і самого себе і зброю тримав весь час напоготові. Та ця настороженість видавалася цілком зайвою, бо Арасі, правда, насуплений і мовчазний, навіть не дивився в його бік, а пильно зайнявся господаркою. Позбирав дрібненькі тріски в печері, розпалив вогнище, а тоді натягнув на себе таки Данковий гумовий плащ і вийшов з печери. Незабаром повернувся з цілим оберемком гілляччя, яке вже, правда, трохи обмокло на дощі, але було сухе всередині.
— На, — звернувся до Данка, — ламай і підкладай до вогню, а я ще піду принесу води...
Пошпортався трохи в клунках, дістав два чавунні казанки і вийшов знову.
Надворі діялося щось неймовірне. Оглушливі громи рокотіли майже без перерви, а печера щоразу розсвітлювалася всередині сліпучим зеленавим світлом блискавок, що продиралися крізь густу дощеву імлу. Вітер свистів і завивав дикими голосами, протискаючись поміж суцільними потоками води, що, як стіни, стояли між небом і землею.
Печера, де світилися свічки і розгарялося багаття, видавалася тепер дуже затишною і теплою. Зрештою, в ній було дійсно тепло, бо розігріте за день каміння ще не вспіло охолонути і випромінювало всередину приємне тепло.
Арасі вовтузився над прилагодженням пізнього обіду. І Данко, хоч який був на нього злий за всю ту пригоду, не міг однак не признати, що індіянин добре обдумав усе наперед, вибираючись у подорож. В клунках було напаковано досить всього: хліб, ковбаса, фарофа[25], сіль, цукор, кава, горілка, необхідне начиння, а навіть загорнене в бананове листя вже приправлене, лиш сире, шураско[26].
Данко дивився на те все і відчував дошкульний голод. Окрім того недавно пережиті нервові потрясення і холодний купіль давали тепер себе відчути, і Данко дзвонив зубами, помимо того, що був одягнений в сухе і що від вогнища пашіло горяччю. Він ковтав слинку і з нетерплячкою дивився на Арасі, котрий смажив над вогнем два великих кусники шураско, а одночасно мішав у казанку вже прирум’янену на смальці фарофу.
Громи били рідше і не так сильно, але злива продовжувалася. Прибула Парана вийшла з берегів, і її гнівний рев доходив аж до печери в ті хвилини, коли стихав шум дощу.
Попоївши добре та напившись кави, Данко сів навпроти вогню і почав думати. Перед ним стояло кілька дуже важливих і тяжких питань, які треба було розв’язати. Насамперед, коли і яким способом повернутися до Санто Антоніо? Коли б не та буря, то він би постарався зробити якусь подобу весла і спробував би вернутися назад рікою ще сьогодні. Але після такої зливи годі було довіряти Парані, навіть якби дощ припинився. Треба чекати принаймні до завтра. А коли непогода затягнеться? Що тоді? Йти сушею вздовж берега? Це було дуже небезпечно, особливо маючи зі собою гроші. І, нарешті, що зробити з Арасі? Данко з ним не говорив, але весь час чуйно слідкував за ним, не розстаючись зі зброєю. Та скільки часу можна так витримати, коли вже й тепер у нього очі злипалися, а долоня пашіла від шаршавої рукояті?.. А індіянин напевне поводився так спокійно лише тому, що чигав на зручний момент, коли без труду зможе знову заволодіти і пістолею, і грішми і життям Данка. По всьому було видно, що він не розкаявся і своїх намірів не змінив. Отже, боротьба не скінчилася, лиш прийняла інакшу форму.
Арасі був у далеко щасливішому положенні, як Данко. Він не турбувався тим, що його хтось чекатиме вдома, не мав потреби оберігати гроші й не боявся нападу на свою особу. Тому, позбиравши рештки їди і поскладавши всі речі на місце, підійшов до розстеленої трави і з приємністю розтягнувся на ній у повний зріст. Та по хвилині схопився, взяв свічку і, присвічуючи нею, почав відгортати від стіни траву.
— Данку! — крикнув перелякано. — Бий! Бий!..