Та найцікавішою особливістю Парани є її славетні водоспади, котрі також називаються Ґваїра, або Сете Кедас. Знаходяться вони кілька кілометрів нижче від південного кінця Великого Острова і творяться гірським кряжем Маракажу, який тягнеться спочатку кордонами між бразилійською провінцією Мато Ґроссо і Парагваєм, а потім перерізає ріку і глибоко вклиняється в провінцію Парана. Щоб перебороти кряж Маракажу, Парана мусить стиснутися зі своєї п’ятикілометрової ширини і прорватися через глибоке провалля, яке має ледве 80 метрів у промірі. І саме тут творяться славетні «Сім Порогів», чи інакше «Бразилійська Ніаґара» — гордість паранців. Властиво, «порогів» є значно більше, бо ошаліла від несподіваного стиску ріка на протязі кількох кілометрів розриває своїми потужними водяними грудьми апокаліптичну греблю, падаючи з пекельним гуркотом в глибокі доли. Над водоспадами постійно стоїть туман розпиленої на камінних порогах води, а сонце, щоб перейти у тому місці ріку, завжди розтягає над нею барвні луки прозорих мостів-веселок.
Потужність Сете Кедас обчисляють на чотири мільйони кінських сил, а величня їх краса притягає увагу численних місцевих і чужинецьких туристів. І тому в останніх часах на паранському березі біля устя ріки Пікірі у віддалі 18 кілометрів від славетних руїн старовинної Ґваїри — центру єзуїтської теократичної провінції — швидко розростається нове, модерне містечко, назване також Ґваїрою.
Однак, сам острів Ґваїра, не дивлячись на свої великі розміри, надзвичайно родючу, намулисту землю і багату рослинність, не є заселений. Правда, в погідні, сухі періоди чимало мисливців та рибалок перепливають човнами ріку і часами живуть на Ґваїрі цілими тижнями, побудувавши собі примітивні халупи. Острів має свої озера, повні риби, має різні овочеві дерева, а в густих зарослях грубої трощі-таквари живуть сотні пород різної птиці. Для кабокля, котрий привик жити легким коштом, тоді на Ґваїрі рай: обсмажив на веретелі застреленого птаха, або спік на розпечених камінцях рибу, нарвав різних їстивних рослин — і їж досхочу. А потім — набий люльку тютюном, ляж собі в холодку, чи на сонці і відпочивай, поки знову не обізветься шлунок.
Правда, є на острові небезпечні «поркоес-піньо» (колюча свиня), що стріляє своїми голками, як з лука, є отруйні гадюки[32]: маленькі корали і великі уруту, сукурі та жібої[33]; є там також і жакоре-крокодили, на шкіри яких є тепер такий великий попит. Але небезпеки, які загрожують від тих тварин, роблять життя на острові для справжнього мисливця ще цікавішим і привабливішим.
Зате, коли небо затягнеться хмарами, коли заворкотять громи і дощ потоками рине на землю, коли потривожена Парана вийде з берегів і рушить у наступ — тоді біда! Тікай з Ґваїри на берег, коли не хочеш безкоштовно туристичного пашпорту через пекельну пащу водоспадів до самого Атлянтійського Океану... Парана не респектує низеньких берегів Ґваїри і нераз показує їм, що може вільно перекочуватися понад її рівнем з правого боку на лівий і навпаки. І чи то вже раз бувало, що захоплений у сні несподіваною бурею любитель легкого життя мусів дряпатися на найвище дерево і сидіти там кілька днів, поки заспокоєна ріка знову не звільняла острова з водяного полону...
***
І от саме в таку годину, коли все віщувало негоду й бурю, Коарасіаба вибрався рікою в подорож. Біль в нозі й невимовна лють тьмарили йому свідомість. Але він уперто працював веслами, опанований однією лише думкою — піймати внука й зрадливого білого хлопця. Не знав іще, яким способом убиватиме їх, зате не міг уявити собі цієї зустрічі, щоб вона не скінчилася смертю.
Плив, тримаючися лівого рукава ріки, бо знав, що хлопці поплили правим. А вслід ідеться тільки за пораненою здобиччю. Здорову ж звірину, чи людину найлегше піймати, коли зайти їй до рогу з іншого боку. Це була давня практика, що перетворилася в звичку, і її дотримувалося вже механічно, без роздумувань. Взагалі Коарасіаба не привик багато думати. Він просто діяв. Хлопців треба було піймати на кінці Ґваїри, де вони шукатимуть скарбу, вийшовши їм назустріч з протилежної сторони. І Коарасіаба спішив, женучи човен з усіх сил. Посувався дуже швидко, бо йому сприяв і вітер, що віяв з півночі, і сама течія. Так що за годину часу плив уже попри береги острова.
32
Словом «гадюки» авторка у цім творі називає взагалі змій різних видів, а не лише справжніх гадюк.
33
Корали, уруту, сукурі, жібої — назви гадюк.