Така ж похмура, як і дощева хмара, висіла мовчанка в печері. Обидва юнаки, замурзані, закопчені до краю тяжким днем і прокурюванням та винищуванням свого тимчасового пристановища, сиділи після вечері біля вогню й куняли. Індіянин хотів був уже лягти й заснути, але Данко запротестував:
— Ти не будеш спати, Арасі!
— Боїшся?
— Ні, не боюся, але спати тобі не дам.
— Заборониш?
— Так.
— Ну, а я таки засну.
— Якщо тільки спробуєш заснути — я виллю на тебе казанок води. Доки я не спатиму, не спатимеш і ти! — рішучо заявив Данко.
— От дурний!.. А чи я ж тобі бороню спати?
— О, я знаю, що не борониш!.. Ти б навіть дуже хотів, щоб я заснув!.. — насмішливо сказав Данко. — Тільки я таки спати не буду і тобі не дам!
Ця рішуча заява ніяк не подобалася Арасі. Він був далеко більше втомлений від Данка, бо напрацювався сьогодні, як ніколи. Данко більше командував, як помагав при викурюванні і винищуванні печери, оскільки весь час тримав у руці пістоля. Тепер в Арасі боліла кожна кістка, в очах різало, і весь він був такий отяжілий, ніби в його жилах текла не кров, а оливо.
— Данку, — почав він благально, — ну, чого ти такий дурний?.. Та лягаймо і відпочиньмо трохи. Я ж даю тобі слово чести, що нічого... — і не договорив.
Сам зрозумів, що Данка не переконають ні слова чести, ні навіть присяги, тим більше, що й він, Арасі, у них не вірив. Хоч був страшенно в ту хвилину втомлений і дійсно до всього байдужий, але знав, що, коли тільки відпочине, почне з отим «шмаркачем» жорстоку боротьбу за гроші, за зброю і за таємницю на Ґваїрі. Знав, що й Данко про це знає, а тому просити, чи присягати було справою безнадійною.
— От що, Арасі, — обізвався по хвилинній надумі Данко, — коли хочеш заснути, то послухай мене... Візьми он той шнурок... Оцей, оцей...
— Ну? — незрозуміло видивився Арасі, беручи шнурок.
— Тепер один кінець прив’яжи до того он грубого кореня, що вилазить зі стіни...
— І що буде?
— Не питай, лиш роби те, що я кажу!
Арасі встав і почав прив’язувати шнурок до вказаного кореня.
— Не зав’язуй так міцно, лиш прикріпи! — командував Данко. — Так... Тепер іди он в той кут, обкрути себе вільним кінцем з руками впоперек і крутися так аж до другого кінця.
Арасі відразу покинув шнурок.
— Нема дурних, щоб самому себе зв’язувати! — бовкнув злісно і сів на попереднє місце.
— Ну, як хочеш, — відповів Данко. — Не зв’яжешся — не будеш спати.
Арасі сидів, насупившись, як сич, але довго не витримав. Встав і з тяжким зітханням почав себе обкручувати шнурком. Спочатку обперезався, а тоді, крутячись, пішов у другий кут.
— Прекрасно, Арасі! — ущіпливо посміхнувся Данко. — Крутишся, як балерина!.. Стоп! Зроби тепер один оборот назад, щоб звільнити трохи шнурка. Так. Тепер обернися спиною до мене, щоб я міг його зв’язати. Не тисне? Ні? Добре. Але того недосить, мій дорогий майже-морубішабо[36]. Я ще мушу взяти кусник шнурка, щоб зв’язати тобі ноги і руки... Добре, що ти надумався захопити зі собою шнурки!.. Правда, тобі напевне і в голову ніколи не прийшло, для чого вони послужать, але людина ніколи не може передбачити того, що їй судилося...
Так приговорюючи, Данко спритно і вправно зв’язував Арасі, немов сповивав сповивачем.
— Готово! — вигукнув нарешті. — Можеш тепер лягати.
Арасі, кленучи в душі Данка найгіршими прокльонами, мовчки підсунувся до купи сіна і звалився на нього, як колода. А Данко, радий нарешті, що унешкідливив свого ворога, кинув собі дещо під боки і з насолодою розтягнувся проти вогнища.
Ах, як це добре, отак лягти і підкласти вільні руки під голову!.. Як приємно водити очима в різні сторони замість того, щоб сторожко прилипати ними до ворога, на якого взагалі бридко дивитися!.. І як приємно нарешті позбутися тягару напруження, з яким щохвилини можна сподіватися раптового наскоку на свою свободу й життя!.. І коли б не докори сумління, не тривога за батька й непевність становища, Данко був би навіть щасливий.
На всякий випадок поклав пістолю під рукою, а сам обернувся так, щоб бачити і свого полоненого і вхід до печери. Лежав, а думки його, вже більше не приковані до особи Арасі, знову повернулися до питання: як виплутатися з цієї прикрої халепи? Данко обдумував своє положення зі всіх сторін, але нічого путнього так і не придумав, бо втома підкралася непомітно і зліпила йому повіки міцним сном.
Спав він усього кілька хвилин, коли раптом виразний шемір у печері підкинув його і змусив сісти. Широко розкривши очі з переляку, Данко побачив у червоних відсвітах багаття дві кремезних чоловічих постаті, що стояли навпроти нього з пістолями в руках. Вони з цікавістю дивилися на Данка і, очевидно, зміркувавши, що від цього хлопця їм не загрожує ніяка небезпека, почали запихати зброю назад за пояси. Обидва були мокрі, обірвані, брудні й давно не голені. Обидва мали на головах ширококрисі повстяні капелюхи й довгі суконні пелерини: один синю, а другий — бронзову. Той, у синій пелерині, був височезний, незугарний, довгов’язий і рижий. Той, що був убраний в бронзову пелерину, мав темну шкіру мулята[37] і невисоку, але міцну будову спортовця.