Сидячи оподалік, Данко мав можливість краще придивлятися до гостей. Поскидавши пелерини, вони лишилися в подертих сорочках, поверх яких мали куці й вузенькі камізельки. На розхристаних грудях у мулята виднівся хрестик на ланцюжку, а в рижого теліпалася невеличка червона целюльоїдна дуля, що подекуди вважається талісманом щастя. Мулят був убраний в широкі шаравари, заправлені в халяви низьких чобіт, а його товариш мав на собі низькі, грубі черевики і вузькі штани, що ще більше підкреслювали всю незграбність його фіґури.
Коли вже, здавалося, бездонні шлунки гостей поглинули мало що не половину всіх придбаних індіянином харчів, з’явилася на кінець міцна, пахуча кава.
— Ах, як це добре тепер випити гарячої кави! — з насолодою сказав мулят, голосно присьорбуючи з залізного горнятка.
— Фойзе, — притакнув рижий, — по добрій вечері кава ніколи не зашкодить...
— Ну, хлопці, — заговорив мулят, скручуючи цигарку, — тепер розкажіть нам, хто ви такі і що тут робите?
Арасі поглянув на Данка, але не відповів нічого.
— Ну, — повторив питання мулят, — говоріть, а ми послухаємо.
— Пойзе, — хитнув головою рижий, — ми більше любимо слухати, ніж оповідати...
— А ми якраз не маємо охоти тепер оповідати, — сміливо відпалив Данко, — але натомість хотіли б дізнатися від вас, що ви за люди і чого тут шукаєте?
— О-ба! — здивувався перший гість. — В такому випадку, ви хочете абсолютно забагато знати.
— Фойзе, це абсолютно забагато, коли гості ставлять такі питання господарям.
— Якщо тут і можуть бути господарі, — відтяв Данко, — то ті господарі — ми! Ви прийшли до нашого вогнища, а не ми до вашого! Ви їли наші харчі, а не ми ваші! І тому ми тут господарі!
Мулят зареготав, а рижий за ним.
— Ця печера була моїм житлом, коли тебе, зелепуха, може ще й на світі не було.
— Пойзе, і я можу це підтвердити. А ви вдерлися до чужого дому і називаєте себе господарями.
— Так? — насмішливо спитав Данко. — Може на тій підставі ви вважаєте своїм кожне дерево, під котрим вам доводилося сидіти? Може також вся та земля, по котрій вам доводилося ступати, є ваша? Я щось про такий закон ще не чув...
— О-ба! Який же ти мудрий!
— Пойзе! То він хоче знати, хто ми є, то він хоче доказати, що наша печера не наша. Занадто мудрий!..
— Зовсім не хочу знати тепер, хто ви є, — задерикувато відповів Данко. — Бачу, що належите до тих, хто боїться чесно себе назвати. А, може, ви взагалі навіть імен не маєте? То я вас охрищу: Ти, — вказав він на мулята, — будеш називатися віднині Оба, а ти — звернувся до рижого, — Пойзе. Ліпших імен ви не варті.
Гості здивовано витріщилися один на одного, а потім почали реготати.
— Присягаю, — вигукнув мулят, — що цей хлопець нас дотепно охристив!
— Пойзе! Хоч за ту дотепність йому годилося б дати пару ляпанців.
— Ну, але до діла, хлопці, — споважнів Оба. — Ми мусимо довідатися, яка пригода з вами сталася?
— Пойзе, і чому отой хлопець був зв’язаний?
Арасі вже збирався щось відповісти, але, помітивши остерігаючий Данковий жест, вдав глухого і заходився прибирати начиння.
— От що, панове, — заговорив поважно Данко, — давайте зробимо між собою умову: ми вас нічого не будемо питати, а ви не питайте нас. Яке нам діло до того, чого ви тут опинилися, а вам до того, яка пригода сталася з нами?
Гості порозуміваючо ще раз переглянулись між собою і хитнули на знак згоди головами.
— Гаразд. Ми тільки думали, що вам потрібна наша допомога, і тому питали.
— Пойзе, ми завжди всім помагаємо, коли потрібно. Але, коли ви не хочете нічого говорити, то може ми собі заграємо в карти? Чи не так, сеньоре[38] Оба?
— Чому ж би ні, сеньоре Пойзе? З великою навіть охотою!..
— Чи не вважає сеньор Оба, що це — дуже зручно мати такі шляхотні імена, які дав нам оцей упертий хлопець?
— Надзвичайно, сеньоре Пойзе! А тому в нагороду за гостинність і хрищення ми можемо попросити і цих обидвох молодих сеньорів до товариства. В банку сто крузейрів!.. Просимо ближче, — звернувся до Данка.
— Я не граю! — відрізав Данко.
— О-ба!.. Чому ж то так? Може, сеньор вважає нас за невідповідне товариство?
— Пойзе, може сеньорові навіть неприємно серед нас перебувати?
— Я взагалі ніколи в карти не грав, не граю і не буду грати!
— Шаную засаду, — з насмішливою шанобливістю схилив голову Оба.
— Пойзе! Засада є засада! А другий сеньор?
Арасі зам’явся:
— Я не маю при собі ні одного тустона[39], — відповів з удаваною скромністю.
— О-ба, це щось незрозуміле!.. Цей молодий сеньор недавно запевняв нас, що ти — злодій і ошуканець. А в злодія і ошуканця мусять бути гроші.