— Цей Данко також не все буває слухняним, — подумав роздратовано. — Батько йому наказував не відходити надовго від дому, а він десь напевне сидить з падре[11] Вісенте і слухає якихось історій... Або, може, зустрівся десь з хлопцями на вулиці... А все тому, що його Іван ніколи не б’є... Коли б його так виховувати, як виховували колись у нас, то було б зовсім інакше... О, посмів би Ґварасе або Ґвапі[12] мене не послухати!.. Ех!.. Коли б хоч шімарону[13] напитися, бо спрага мене мучить і втомлений я дуже сьогодні...
Коарасіаба зітхнув ще раз, відложив люльку і обернувся на спину. Старався лежати нерухомо, щоб дати відпочинок цілому тілові, а особливо втомленим ногам. А між тим якийсь неясний, неокреслений неспокій прокидався йому в душу і тихенько клубочився під серцем. Коарасіаба нервово поворухнувся, ніби шукаючи вигіднішого положення, і знову застиг, заплющивши очі. Лежав так досить довго і вже почав навіть дрімати, коли раптом якась сила шарпнула ним і примусила сісти.
— Данко! — думав уголос. — Чому так довго Данко не приходить з обіду?..
І тут старий відчув інстинктовно, так як вміють відчувати індіяни, що щось сталося. Що саме — він не знав, але все його єство підказувало, що сталося щось небезпечне, погане.
Коарасіаба почав мерщій вставати, перемагаючи втому і біль в ногах, і, спираючись всім тілом на ціпок, ледве висунувся зі своєї халупи.
Сонце вже звернуло з полудня, але прало землю з усіх сил своїми вогненими батогами так немилосерно, що прозоре повітря тремтіло і, здавалося, аж дзвеніло. І хоч на небі не було видно ні однієї хмаринки, Коарасіаба знав, що буде буря з дощем. Знав це так непомильно, як і те, що по дневі наступить ніч, а тому навіть не думав над тим. Всі його думки звернулися до питання: чому так довго нема Данка?
Він ще раз подивився на замкнений дім, повів очима по безлюдному подвір’ї і став прислухатися. Та ніщо не зраджувало присутности хлопця ні на ближчій, ні на дальшій віддалі. І Коарасіаба, ще більше занепокоєний, попростував до воріт, навіть не кинувши оком на папугу, хоч перед тим збирався дати їй їсти.
Вийшовши за фіртку, зустрів босоногого монастирського вихованця, котрий поспішно сказав:
— Падре Вісенте просив, аби Данко зараз же прийшов на обід.
Кожний інший на місці Коарасіаби неодмінно спитав би: «Як? Хіба Данко ще не був на обіді?!» Але для старого індіянина таке питання виявилося зайвим, а слів він не любив тратити даремно. Тому не спитав нічого, навіть нічого не відповів. Тільки зіниці його очей звузились і стали гострі-гострі, і він, відсунувши босоногого хлопця з дороги, як усувають непотрібну річ, подався просто в містечко, відразу забувши про біль у ногах.
Йшов спішно нервовою ходою і пильно розглядався по затихлому й опустілому від спеки містечку. Інколи на секунду зупинявся, ловлячи чуйним вухом дитячі голоси, та зараз же, хитнувши заперечливо головою, йшов далі. Так даремно обійшов ціле Санто Антоніо: Данка не було ніде. Нарешті, щось подумавши, пішов до склепу Саміра.
Турок сидів після ситого обіду на стільці коло входу й солодко дрімав, коли над його головою несподівано розітнулося питання, вигукнуте грізним голосом:
— Ти не бачив Данка?
Самір спросоння кинувся так сильно, що мало не впав зі стільця, і його сон відразу відлетів. Був не тільки переляканий, але й здивований, бо Коарасіаба ніколи до нього ні за чим не приходив.
— Що? — спитав, протираючи очі. — Данка?.. Ні, Данка сьогодні я не бачив. Приходив тільки Арасі. Його посилав Данко.
— За чим посилав? — ще грізніше питав Коарасіаба, напираючи грудьми на Саміра.
Переляканий Самір поспішив для безпечности залізти за ляду і вже звідти давав дальші пояснення:
— О, то Данко вирішив зробити перед від’їздом несподіванку для свого батька. Адже сьогодні маємо Сан Жвона, іменини сеу[14] Івана, і Данко робить прийняття для всього містечка. Буде багато їжі, багато питва і багато-багато фоґетів[15], І Коарасіабу запросять напевне також, аякже! Завтра Коарасіаба їстиме досхочу рожеву ковбасу, питиме солодке пиво і...
Та Коарасіабу зовсім не приваблювали перспективи такої гарної гостини, і він увірвав Саміра на півслові:
— Ну, і де ж тепер Арасі? — спитав різко.
— О, Коарасіабо, — скрутився Самір, ніби й справді був винен, — звідки ж я можу знати про те, де є тепер Арасі? Напевне з Данком готуються вдома до завтрішнього прийняття...
Індіянин більше не слухав. Обдарувавши турка повним ненависти поглядом, він круто обернувся і пошкандибав геть.