В такому напруженні застала Санто Антоніо ніч. В ще більшому напруженні застав містечко несподівано ясний, соняшний ранок, і люди бігали до сусідів, до склепу Саміра, до монастиря або до делеґада, аби дізнатися, чи нема новин. Новини, звичайно, були: хтось уночі щось чув, хтось когось бачив, комусь приснився надзвичайний сон, а ще там хтось комусь сказав, що чув від когось, як йому оповідав якийсь, що... і т. д. Сплетні, припущення і факти росли, як миляні баньки, як миляні баньки лопали і росли знову. Тепер уже ніхто не міг розібратися в тому, де є правда, а де — видумка.
Перед полуднем пригнав на заболоченому, задиханому коні Сокіл. Був блідий, аж зелений, і заболочений не менше свого коня.
— Ну, що? — спитав у першого гуртка людей, що стрінулися йому в містечку.
— Та... А сеу Іван уже знає все?
— Знаю. Ну, і що? Знайшли?
— Ні, не знайшли нікого.
Сокіл зіскочив з коня, кинув комусь поводи і побіг до хати делеґада.
Привітавшись і вислухавши ще раз все те, що він уже знав від посланців, роздратовано заговорив:
— Чому ж ви, пане делеґадо, замість того, щоб ловити Бенедіта, відразу ж не послали людей за Данком і Арасі?
— Що ви, сеу Іване?! Ви ж бачили, яка була погода? Ще й сьогодні ріка не вгамувалася. Це — небезпечно...
— Ага, — сердився Сокіл, — то для інших небезпечно. А для старого чоловіка, для Данка й Арасі — ні. Ці люди можуть собі гинути...
— На все Божа воля, сеу Іване, — розвів безпомічно руками делеґадо. — Пасієнсія!..[41]
— Що ви, делеґадо, зі своєю «пасієнсією»?!. Вже не дивуюся, коли мені таке прості робітники кажуть!.. Але ж ви, ви?! Та ви ж, до лиха, є якимсь делеґадом!..
Сокіл ненавидів слова «пасієнсія», і воно його завжди виводило з рівноваги. Обов’язковий і діяльний, він ніколи не міг зрозуміти, як до поважних справ можна ставитися з «пасієнсією». А бразилійці, назагал гарячі й непогамовані, проявляють на кожному кроці дійсно подиву гідну терпеливість у таких випадках, де європеєць, чи американець вискочили б зі шкіри. «Пасієнсія» — це у певній мірі девіз бразилійського життя. Тому на якесь замовлення, чи на обіцянку полагодження якоїсь справи можна чекати місяцями і навіть не варто дивуватися, чи псувати собі нервів, бо на те є пасієнсія. Не варто також починати якоїсь роботи, коли її можна ще відложити, бо і на це є пасієнсія. Не слід брати близько до серця різних неприємностей, чи невдач, бо на те мусить бути також пасієнсія. Нарешті, коли обставини складаються так, що від обов’язку, або від прикрої роботи не можна ніяк викрутитися, то і тут не слід дуже упиратися, чи протестувати, але з тією ж пасієнсією покірно братися за діло.
Ото ж і тепер, почувши немиле слово, Сокіл скипів і вже готовий був наговорити всім присутнім дуже прикрих речей, але своєчасно вгамувався, махнув рукою — пропало. Пасієнсія!..
Від делеґада Сокіл пішов до монастиря.
Отець Вісенте був дуже пригноблений і збентежений, але старався Сокола розрадити:
— Слухайте мене, пане Іване, я не кажу вам того тільки для потіхи, але вірю в те, що говорю... Я вже на підставі усіх свідчень обрахував час і можу вас запевнити, що хлопці дісталися до протилежного берега ще перед бурею. Тільки, — додав після павзи багатозначно, — якщо вони дійсно поїхали до Мато Ґроссо...
— Але чого вони туди поїхали? — спитав Сокіл, не помітивши багатозначности останнього речення.
Священик зітхнув і спустив очі:
— В тому то й вся річ, що вони в Мато Ґроссо, на мою думку, не мали чого робити...
— Отче, ви щось знаєте?..
— Ні, нічого певного не знаю... Але, коли говорити правду, то мене дуже бентежить ця крадіжка...
— Отче, прошу вас, — шорстко сказав Сокіл, — не пов’язуйте з крадіжкою мого сина!
— О, — поспішив пояснити отець Вісенте, — я не думаю, що Данко міг це зробити!.. Але є в мене одне припущення, і це мене дуже непокоїть... Передчасно про це говорити, бо в ньому є багато неясностей... Однак, я би вам порадив піти зараз додому і уважно обдивитися мешкання. Може впадете на якісь сліди?.. Ви ще не були вдома?.
— Ні.
— То, може, підемо?..
— Якщо маєте охоту, отче, — то я вам буду дуже вдячний.
— О, чому ж?.. Я піду.
В обличчі страшної смерти
Коли Данко прокинувся, на дворі стояв ясний день. В першій хвилині хлопець ніяк не міг собі усвідомити, де він і що з ним робиться. Та скоро пригадав собі все, і тіло його вкрилося холодним потом. Печера була порожня. Майже всі речі, за винятком різних безвартісних дрібниць, щезли. А він лежав не тільки зв’язаний, але й прив’язаний і покинений напризволяще.