І відразу в голові хлопця загуділи тисячі нахабних варіжейр, замиготіли, високо стрибаючи, чорні тарантули, зашипіли, вигинаючись, різних пород і розмірів гадюки, мелькнуло обличчя Коарасіаби, матері, батька, Арасі й двох вчорашніх зайд, а тоді все почало розпливатися в чорному атраменті[47].
— Господи, не опусти мене! — мигнула остання думка в мозку.
Ще почулися йому напружені кроки когось, хто ніби спинався до печери, а за тим все щезло і перестало існувати...
Ще одна новина
Надія на те, що в мешканні знайдуться якісь пояснення до таємничого зникнення Данка, завела. Зрештою, Сокіл був занадто прибитий пропажею сина, щоб бавитись в Пінкертона[48] і досліджувати всякі подробиці й вивчати різні сліди, залишені в домі. Йдучи сюди, він надіявся на одне: знайти лист, або записку від Данка з поясненнями причин своєї відсутности. Коли ж того не знайшов — не схотів навіть перевіряти, що саме вкрадено. Зате отець Вісенте пильно придивлявся до всього, заглядав у всі кутки і нарешті спитав:
— Пане Іване, чи ви залишили вдома якісь гроші?
Сокіл зітхнув і махнув рукою.
— Ат, не в голові мені тепер гроші.
— Ні, пане Іване, — делікатно, але уперто настоював священик, — ви таки подивіться, що у вас пропало. Це може мати дуже велике значення...
Ледве перемагаючи себе, Сокіл передивився розбиті валізки і знову зітхнув.
— Пропали всі гроші, пістоль, тепла білизна й моя та Данкова одежа про будень... Але мені справді зараз тяжко пригадати, що ще було у тих валізках... Ходім, отче, треба щось робити?
— Що ж ви думаєте робити,
— Зараз же почну підбирати людей, щоб пуститися в розшуки.
— Навряд, чи знайдете охочих. Подивіться — знову починається дощ.
Коли вийшли за браму, отець Вісенте здивовано зупинився і нашорошив вуха...
— Чи я помиляюся, пане Іване, чи дійсно щось чути? — спитав. — Послухайте...
— А, — неуважно відповів Сокіл, — дійсно літак. Погано буде сьогодні приземлюватися...
— Пане Іване, але ж сьогодні не повинно бути літака!..
— Ах, справді, літак повинен бути щойно завтра, — думаючи чим іншим, сказав землемір. — Це якийсь перелітає, або заблудив...
Але літак ні не заблудив, ні не думав перелітати. Він почав уперто кружляти над Санто Антоніо, просячи допомоги приземлитися.
— Дивно, дивно, — занепокоївся священик. — Може він щось везе цікавого для нас?..
Сокола ці слова відразу оживили.
— Ходім, отче, скоренько на летовище!.. Може й справді?..
Для містечка не було первиною в тумані або дощливі дні розкладати на летовищі вогнища, щоб помогти літаку при посадці. Тому, коли Сокіл зі священиком прибули на місце, там уже метушилися люди, що під командою військових і делеґада розкладали сиґнальні вогнища. Всі були здивовані несподіваним повітряним гостем і мали переконання, що його візита зв’язана з місцевими подіями. Сокіл також поділяв ці перехонання і згорав від нетерплячки, очікуючи приземлення «залізного урубу»[49].
Ще більше підтвердило припущення санто-антонієвців, коли з приземленого літака почали висідати люди в одностроях поліції. Першим до них підбіг Сокіл:
— Ви, напевне, у справі мого сина? — спитав украй схвильованим голосом.
— Вашого сина? — здивовано змірив його очима поліцист з відзнаками поручника. — Як називаєтесь?
— Іван Сокіл.
— А що з вашим сином сталося?
— Мій син вчора пропав з дому.
— Так?.. Скільки років вашому синові?
— Чотирнадцять.
— Ім’я?
— Богдан Сокіл.
— Гм... Ви — чужинець? — догадався по вимові поручник.
— Так, я українець.
— Чим займаєтесь?
— Я працюю землеміром у фірмі Ґроссбах.
— Гм... — ще раз муркнув поручник. — А хто тут є делеґадо?
— Я, — виступив наперед делеґадо і скинув капелюха.
— Ну, пане делеґадо, ведіть нас кудись, бо під дощем не будемо говорити. А ви, пане, — звернувся до Сокола, — ходіть з нами, хоч мушу вам відразу сказати, що про вашого сина ми нічого не знали.
Люди посунулись за прибулими і окружили дім, де замкнулися поліціянти з делеґадом, урядовцями Посту Опіки, священиком і Соколом.
48
Алан Пінкертон (1819-1884), один із перших детективів США і засновник першого приватного детективного агентства в США.