— Якась нова халепа! — міркували санто-антонієвці.
Дійсно, була нова халепа. Відділ поліції, що прибув літаком, був висланий в погоню за двома визначними кримінальними злочинцями, зареєстрованими у кримінальній поліції під кличами: «Семипалий» і «Рижа Корва»[50]. Ці два небезпечних вбивники і аферисти, засуджені на довічне ув’язнення, втекли підчас бунту арештантів з найбільшої в’язниці в Сан Павло. Їхні сліди веди по суші аж до ріки Паранапанема і тут губилися. Але всі зібрані дані вказували на те, що втікачі продовжували далі свою втечу човном: по Паранапанемі, а потім по Парані, очевидно, з метою дістатися за кордони Уруґваю, або Аргентини. За всіми обрахунками поліції Рижа Корва і Семипалий мусіли тепер знаходитися в околицях Санто Антоніо, або Сете Кедас. І тут їх шукали.
— Це — дуже небезпечні люди, — пояснював поручник, — тому повідомлено всі прикордонні стежі і змобілізована не тільки поліція Сан Павло, але й Парани і Мато Ґроссо. Уряд визначив по десять тисяч крузейрів за кожного з них для тих, хто поможе їх піймати. І ми числимо на допомогу місцевих мешканців. Скажіть вашим людям, що тут справа не лиш у зарібкові, а й в тому, що доки Рижа Корва і Семипалий є на волі, ніякий мирний обиватель не матиме певности ні за своє майно, ні за своє життя.
Вияснивши мету свого прибуття та поробивши всякі розпорядження, поручник зайнявся справою Сокола. Знову пішли до порожньої хати, обдивилися все, а потім перейшли до перепитування свідків, які фактично нічого не знали. Однак, позбиравши всі відомості й факти, поручник прийшов до такого висновку: Арасі, знаючи, що Сокіл має великі гроші, скористався з його відсутности і підмовив Данка обікрасти батька та втекти з дому.
Сокіл з обуренням відкинув це припущення:
— Ви не знаєте мого сина, пане поручнику!.. Данко не може бути злодієм!..
— Те-те-те!.. — з добродушно-співчутливою посмішкою правив своє поручник. — Кожному батькові здається, що він свого сина знає якнайкраще, але практика говорить що іншого. Скільки то вже я випадків мав у своїх руках, коли діти в дуже порядних і заможних родинах ставали злодіями!.. І всі батьки спочатку говорили так, як оце ви тепер: «Мій син не міг того зробити!»
— Я не знаю інших людей та їхніх дітей, — гарячився, мало не плакав з досади Сокіл, — але мій син дійсно не може бути злодієм!..
— Заспокійтеся, пане Іване. Це дійсно дуже прикра справа, але ми її незабаром вияснимо. Я зараз же зв’яжуся через радіо з усіма станицями й відділами поліції, щоб вони одночасно шукали і тих трьох втікачів.
Присутній при тій розмові отець Вісенте вмішався в суперечку:
— Вибачте, пане поручнику, але я в даному випадку приєднуюся до пана Івана. І не тільки тому, що як священик знаю хлопця з найкращої сторони, але й з інших причин. По-перше, виламане вікно свідчить, що злодій мусів силою вдиратися до мешкання, в той час, коли Данко Сокіл мав ключі і не потребував того робити. По-друге, з того, як порозкидувані були речі, видно, що злодій спішився і не знав де що лежить. Нарешті, коли б Данко був причетний до злочину, то напевне не залишив би ні фотографічного апарату, ні золотого годинника у шуфляді свого столу, бо ці речі мають велику вартість. Тому я переконаний, що злодій вламався до мешкання без відома Данка..
— Але ви, отче, годитеся з тим, що всі підозріння падають на молодого індіянина, котрий зробив у склепі купно на велику суму грошей?
— Так воно виглядає...
— Ну, от бачите! А пізніше, як твердять свідки, син пана Сокола їде на вкраденому човні у товаристві того самого індіянина на другий беріг ріки, і між ними панує найкраща згода. Це про що свідчить?
Священик зітхнув, не знаючи, що відповісти.
Сокола разила до глибини душі та професійна холоднокровність, з якою досвідчений поліцист говорив про Данка, і він, ледве стримуючись від гніву, кивнув на отця Вісенте, попращався і вийшов з Посту Опіки. Довкола ґанку, поспускавши голови, стояли і переминалися з ноги на ногу кабоклі, а делеґадо був червоний від невдоволення.
— Та ви ж зрозумійте, що заробити десять тисяч крузейрів ще нікому з вас не вдалося за один раз і не вдасться до кінця життя. Користайте з нагоди!
— Заробити — чому ні? — обізвався хтось. — Але в таку погоду ніхто човном не поїде. Треба перечекати...
— О, о! — сердився делеґато. — Поки ви чекатимете доброї погоди, то злочинці втечуть за кордон.
— Ну, що ж, — розводили руками кабоклі, — втечуть, то втечуть — туди їм і дорога! Пасієнсія.
Сокіл хвилинку подивився на натовп і рішучо ступив крок наперед.
50
Слово «корва» є давньосло’янським, від котрого походить сучасне українське «корова». Тож «Рижа Корва» очевидно означає «Руда Корова». Не зрозуміло, навіщо авторка вдалася до давньослов’янизму, та ще у творі про Бразилію.