— От що, хлопці, — сказав цілком спокійно. — Ти, Маріо, ти, Сілвіо, і ти, Павліно, — ви зараз поїдете зі мною шукати Данка. Кінця дощів не будемо чекати. Ідіть збирайтеся і приходьте до монастиря. Я вас там чекатиму.
— Га, — знову розвели руками кабоклі, — як збиратися, то збиратися — пасієнсія. Справді, не можна чекати кінця дощів. Поможемо сеу Іванові...
І три названі чоловіки вийшли з юрби та попростували до своїх домів, щоб приготуватися до дороги. А решта лишилася на місці й далі переконувала делеґада, що пускатися тепер на води Парани — видима загибіль.
Сокіл під тиском священиків з великою бідою якось проковтнув обід, але зайнятися приготуванням до подорожі він не міг. Тому всі клопоти перебрав на себе діяльний падре Вісенте. Насамперед, він подбав, щоб Сокіл добре одягнувся, взяв на себе непромокальний плащ та взувся у міцні високі чоботи. Потім уважно зайнявся укомплектуванням подорожньої аптечки, передбачаючи всі можливі випадки. Покінчивши з тим, закликав трьох майбутніх супутників Сокола, розподілив поміж ними харчі і накінець видав різні вказівки і повчання. Тоді поблагословив усіх і приобіцяв, що молитиметься за успішність їхньої подорожі. Побожні кабоклі були тим дуже підбадьорені, бо шанували свого пароха[51] і вірили у силу його молитви.
Перед самим відходом отець Вісенте ще затримав Сокола:
— Пане Іване, ви, властиво, куди думаєте їхати?
— Я ще сам не знаю, отче...
— Гм... Звичайно, у хлопців була одна дорога, а вам до вибору є сто. Але я особисто вам не радив би їхати до Мато Ґроссо...
— Не їхати до Мато Ґроссо? — здивувався трохи Сокіл. — А куди?
— Я би вам радив їхати до Ґваїри.
— Чому, отче?
— З різних причин... По-перше, через усю Парану до другого берега ви при тій погоді ледве, чи доберетеся. По-друге, коли хлопці дійсно переїхали до Мато Ґроссо, то їх там на першому населеному пункті затримають. Поручник уже зв’язався через радіо з тим берегом... По-третє, слід думати, що хлопці не сказали правди Полонові. І коли Данко показав на Мато Ґроссо, то тільки для того, щоб змилити слід. А куди могли їхати ще? Найправдоподібніше — до Ґваїри. Ну, і нарешті, останню причину, яка схиляє мене до переконання, що хлопці поїхали на острів, я залишу покищо при собі... Не знаю, чи моя рада добра, бо і я можу помилятися, але я вам раджу їхати Ґваїри. А ви — як уважаєте...
— Дякую, отче парох, — простягнув руку Сокіл. — Я напевне зроблю так, як ви радите. Допобачення!
— Благослови вас Боже на все добре!..
Рятунок
Данко отямився від того, що відчув коло уст щось холодне зі специфічним запахом. Перше, ніж вспів ковтнути, захлиснувся і закашлявся, а тоді відкрив очі. І знову йому довелося напружити пам’ять, щоб зрозуміти все довкола і пригадати власника отого чудного обличчя, що турботливо схилилося над ним. І для цього він наново мусів заплющити очі. А той чужий і рівночасно знайомий чоловік підносив йому голову і намагався його чимсь напоїти. Пробуджена спрага відізвалася з повного силою, і Данко, все ще в півсвідомості, жадібно припав до вінець якогось начиння і випорожнив його душком. Тоді знову відкрив очі.
— Фойзе! — врадувано викривилось чудне обличчя з жовтими стирчастими зубами. — Коли хтось п’є воду з горілкою, то це є певного ознакою того, що він ще не вмер...
Данко відразу схопився й сів.
— Пойзе? — спитав у крайньому здивованні. — Ти?!
— Фойзе, я! — вишкірився радісно обірванець. — Маю звичку приходити до тих, кого треба розв’язати, привести до пам’яти, напоїти...
— і обікрасти, — закінчив їдко Данко.
— Фойзе, часом і обікрасти, — згодився рижий і покотив по печері своїм бляшаним, деренчачим сміхом. — Але, — сказав споважнівши, — коли хтось хоче привернути тілові його приходну бадьорість і бажає, щоб йому зробити масаж — мусить насамперед роздягнутися. Спеціялісти запевняють, що поверх сорочки і штанів робити масаж — дуже незручно.
Данко зрозумів зміст цих дивно висловлених слів аж тоді, коли Пойзе почав його роздягати.
— Ти хочеш мене розтирати? — спитав підозріло.
— Пойзе, всі лікарі кажуть, що масаж — дуже корисна річ для тих, хто цілу ніч лежав зв’язаним і має глибокі рубці від шнурків на тілі...
Так говорячи, Пойзе вже роздягнув хлопця і, поплювавши в руки, почав його розтирати. Данко хотів запротестувати проти такої підмінки товщу, необхідного при масажах, але зараз же скорився перед доконаним фактом. Лежав непорушно, відчуваючи правдиву насолоду від дотику м’ясистих і сильних рук, які робили своє діло з великою вправою.