— Пойзе, — сказав по кількох хвилинах рижий, витираючи руки об штани, — але коли вибирати приємність від масажу, або приємність спасіння від двох небезпечних ворогів, то я волію останнє...
— Що ти сказав? — підвівся Данко.
— Я сказав, що наші вороги напевне тепер не насолоджуються масажамй, але біжать сюди, щоб нас піймати.
— Вороги?! Себто, Оба й Арасі?
— Пойзе, маю на увазі власне тих двох ландронів[52], від яких ми, як порядні люди, мусимо мерщій утікати.
— А де ж вони?
— О, мій молодий, шляхетний сеньоре!.. Я не можу тобі сказати напевне, де є вони, зате вони напевне знають, де є ми, і це мене дуже турбує...
Данко схопився на ноги.
— Ти вважаєш, що вони прибіжать сюди? О, то це дуже добре!.. В такому випадку ми не будемо тікати!.. Ти маєш пістоль... О, та це ж — пістоль мого батька!.. Але нічого, хай буде при тобі: ти, напевне стріляєш ліпше від мене... Отже, ми не будемо тікати. Ми будемо чекати їх тут. Бо, бачиш... я мушу відібрати свої гроші!..
— Ги-ги-ги! — зареготав Пойзе і вдоволено вдарив себе по поясі. — Я би хотів бачити такого чоловіка, котрий би міг відібрати гроші від того, хто зі мною цілу ніч грав у карти...
— Що?! — радісно скрикнув Данко. — Ти відіграв мої гроші?
— Пойзе, і власне тому я би не бажав зустрічатися з людьми, котрі схотять продовжувати іншу гру і котрі не мають тустона в кишені...
— О, Пойзе!.. — розчулено сказав Данко і зараз же спитав: — І ти мені звернеш ті гроші?
— Пойзе, я завжди звертаю гроші власникові, коли тільки мене перед цим, звичайно, не вб’ють і не пограбують обіграні партнери...
— То тікаймо, Пойзе, тікаймо!.. — заспішив Данко і почав нервово одягатися.
— Пойзе, я завжди є за тим, щоб утікати, ніж проливати кров, особливо, коли прийняти під увагу, що противники мають вдвоє більше зброї і вдесятеро більше муніції...
Поки рижий договорив це речення, Данко стояв уже убраний і готовий до подорожі. Пойзе також вдягнув свою пелерину, підтягнув пасок, поправив пістоль, а тоді обережно висунувся надвір. Розглянувшись уважно в різні сторони, зробив Данкові знак іти за собою і поліз угору на скелю. Данко зробив кілька кроків і здригнувся: на густому корчі лежало тіло каскавела з розтрощеною головою.
Видряпавшись на верх знаменитої Ітакватії, опинилися на величезній рівнині, зрідка порослій карлуватими корчами. Пойзе змірив рівнину оком напростець, щось подумав, оглянувся назад і взяв ліворуч, де понад кам’яним плаєм ріс рівний луком густий ліс.
Соняшний паркий ранок давно вже змінився похмурим, мрячливим днем, а низькі хмари заповідали, що незабаром почне падати дощ.
Коли вже увійшли під прикриття лісу, Пойзе сягнув до кишені своєї пелерини і витягнув звідти невеличку суху ковбаску та шматок хліба, обліплений облізлою з пелерини вовною і кришками тютюну, та простягнув їх Данкові.
— Чи шляхетний сеньор, — спитав цілком поважно, — зволить їсти отак просто на ходу, чи, може, зачекає, поки ми десь тут не знайдемо стола під білою серветкою?
— Дякую, — засміявся Данко, приймаючи їду. — А ти?
— О, що до мене, то я змалечку так вихований, що можу вдоволяти голод тільки одночасно зі спрагою, і то при гарно накритому столі. Однак, коли нема стола і нема чим задовольнити голоду, то для мене вистачає задовольнити саму спрагу...
З тими словами він сягнув у другу кишеню, витягнув пляшку, де ще було трохи горілки, і з ґольґотанням випорожнив її до решти.
— Куди ж ми йдемо? — спитав Данко з апетитом кусаючи хліб і ковбасу.
— Пойзе, — відповів рижий викидаючи геть порожню пляшку, — людина здебільша мусить знати, куди вона йде, хоч ніколи не знає, куди прийде. І коли мій приятель Зенобіо ще не звівся кудись в інше місце, то я думаю, що ми саме прийдемо до нього...
— А хто ж він, той Зенобіо?
— Коли людина має фазенду кави[53], то називається фазендейром. А коли вона стратить весь маєток і втече в ліс, де немає людей, то стає кайпірою[54].
— То той Зенобіо тепер живе десь тут у лісі?
— Пойзе, живе тут у лісі, якщо, звичайно, він взагалі ще досі живий і не забрався звідси деінде.
Данко ледве встигав за довгоногим своїм супутником, посміхався з його чудної мови і їв свій убогий сніданок.
— А як же ти втік від тамтих двох? — спитав, проковтнувши останній шматок.
— Пхе! Від вартового втекти — це штука, а вартовому втекти — зовсім не штука.
— То ти був вартовий?
— Пойзе. Коли б тобі дали пістоль у руки, наказали дивитися на всі боки і заборонили спати, то і ти б був вартовим.