— От дикун! — забурмотів Самір, вилазячи з-за ляди. — Ти говори до нього, як до культурної людини, а він — тьфу!..
Сплюнувши, розсерджений турок знову сів на попереднє місце, а Коарасіаба йшов, сам не знаючи, куди й чого. По дорозі зупинив двох хлопців і спитав їх, чи вони не бачили Данка. Ні, Данка хлопці не бачили.
— А бачили Арасі?
Арасі бачили: він йшов разом з Бенедітом до річки і несли багато якихось пакунків.
Ця відповідь не пролляла ані трохи світла на неясну справу, тільки зміцнила певність Коарасіаби у тому, що сталося щось поганого.
— А де Бенедіто? — знову спитав хлопців. Того вони також не знали.
Коарасіаба вже не випитував нічого, тільки знову круто повернув у другий напрямок у той бік, де під лісом тулилася убога ліплянка, прикрита пальмовим листям. Там жила родина муринів[16], що складалася з батька, матері і вісьмох дітей, найстаршим з котрих був тринадцятилітній Бенедіто.
На порозі ліплянки сиділа Барбара — мати Бенедіто і тримала на колінах чорне, замурзане немовля. Довкола ліплянки впереміжку з поросятами і курми бігали майже голі, чорні діти, а на траві проти сонця білилася пірвана дитяча білизна.
Коли старий індіянин наблизився до хати, Барбара схопилася на ноги і притулила немовля міцніше до себе, а решта дітей вмить збіглися до матері, стараючись заховатися за її широкою спідницею. Хоч в цілому Санто Антоніо ніхто не міг нічого поганого про Коарасіабу сказати, однак всі, а особливо жінки й діти, позаочі називали його чарівником і боялися з ним зустрічатися віч-на-віч.
— Де Бенедіто? — без ніяких передмов, суворо спитав Коарасіаба.
Муринка, налякана несподіваними відвідинами, а ще більше неприязним тоном гостя, не відповідала нічого.
— Де Бенедіто, я питаю? — повторив ще гостріше Коарасіаба.
— Не... знаю, — ледве здобула голос Барбара.
— Ти знаєш! — крикнув злісно Коарасіаба. — Кажи, де Бенедіто?!
— Бенедіто пішов ловити рибу, — випалила раптом маленька дівчинка і, сама злякавшись такої відваги, сховалася за маминою спідницею.
— Пс! — сердито сикнула на неї зраджена мати. — Я не знаю, куди він пішов. А... для чого тобі Бенедіто?..
Та Коарасіаба не мав звички відповідати на питання. Почувши те, що йому було треба, він, навіть не глянувши на збиту в переляці родину, обернувся і пішов геть.
Прямував тепер в сторону ріки, де мав бути Бенедіто. Коарасіаба знав добре всі місця, в котрих найкраще ловиться риба, і відразу догадався, куди треба було йти. Йшов, не дивлячись під ноги, і тільки, коли потрапляв у ямку або на засохлу грудку глини, поскрипував зубами від болю, котрий відчував, але над котрим не думав.
— Данко посилав Арасі до Саміра по їжу й питво, — бурмотів він. — А Арасі з Бенедітом носили якісь речі до ріки... Для чого?.. І куди міг подітися Данко?..
Шукаючи безуспішно якогось пояснення на всі ці незрозумілі речі, Коарасіаба досягнув краю крутого схилу, що біг вниз. З цього високого берега побачив маленьку постать Бенедіта, який сидів над вудкою коло води.
Давній інстинкт прокинувся у старому індіянинові. Він не гукнув на хлопця, не пішов до нього втоптаною стежкою, а якось зовсім не здаючи собі справи — для чого? — зігнувся і пірнув у густі зарослі, що росли обабіч стежки. Підкрадався, не роблячи найменшого шуму, інколи тільки обережно підводив голову і поглядав довкола, а потім знову згинався і плазував, спритно і скоро, як ящірка. Не минуло й десяти хвилин, як опинився в кількох кроках від хлопця. Бенедіто, ніби щось передчуваючи, озирнувся неспокійно назад, але, не зауваживши нічого підозрілого, тільки перевірив приманку на гачку і знову закинув вудку. В той же момент Коарасіаба зробив котячий стрибок і вп’явся чіпкими пальцями в плече хлопчини. Від несподіванки Бенедіто конвульсійно шарпнувся і повернув до напасника обличчя, посіріле від невимовного жаху. Цей жах іще збільшився, коли він побачив над собою лице індіянина, перекошене гримасою великої злости. Подивившись в очі Коарасіаби, повні дикого вогню, Бенедіто мало не зімлів, а крик, готовий зірватися у першій хвилині з його уст, застряг у горлі твердим клубком.
— Бенедіто, — зашипів йому просто в обличчя Коарасіаба, — куди ти сьогодні ходив з Арасі, га? Кажи! — і він ще тісніше стиснув плече хлопця.
Серце зовсім завмерло в грудях Бенедіто. «Ого — шибнула в його голові думка, — та поїздка мені відразу видалася підозрілою!.. І напевне Арасі щось дуже погане встругнув, коли старий такий лютий».
— Ну, — наглив Коарасіаба, — куди ви ходили?
— Я... Я... Я не знаю, — нарешті забелькотів Бенедіто, завертаючи сиво-блакитними білками своїх величезних очей. — Я не знаю...