— Пойзе, мусів оповісти, коли програв...
— Ну, і що ж він оповів?
— Е, коли чоловік п’яний, як темна ніч, він мало розуміє, що йому оповідає другий п’яний... Якісь бальони, фоґети, борг, гроші за хату, Мато Ґроссо...
Данко з великим зусиллям вгамував своє хвилювання і сказав байдужо:
— Він страшний брехун, той Арасі. А ще, коли вип’є горілки, то починає оповідати такі нісенітниці, що аж дивно слухати.
Рижий і далі йшов наперед, а тому Данко не бачив виразу його обличчя і тієї напруженої уваги, з якою той прислухався до інтонації голосу хлопця. Вловивши велике занепокоєння у питаннях, що стосувалися Арасі, зайда вдоволено всміхнувся, але відповів також цілком байдужим голосом:
— Пойзе, всі п’яні говорять нісенітниці, а правді не ймуть віри...
Його останні слова злилися з шумом рясного дощу, який висів довго в нерішучосте над землею, а тепер прорвався цілими потоками. Мандрівники зупинилися, шукаючи якогось захисту. Але довкола був тільки ліс і відкрита рівнина праворуч.
— Пойзе, — сказав рижий, — я ще не чув такого дива, аби від того, що хтось стоїть, а не йде, він змокнув менше під дощем. Зате знаю напевне, що чим скоріше людина прийде до якогось житла — тим скоріше обсушиться і обігріється.
— А у нас кажуть, — посміхнувся Данко, — що спритна людина повинна уміти ходити поміж дощем так, щоб і в найбільшу зливу вийти сухою.
— Ги-ги-ги! — задеренчав рижий. — Людина, що вміє таку штуку зробити, може оминути у своєму житті багато прикрих хвилин...
Рушили далі. Дорога була дуже тяжка. Її перетинали десятки більших і менших потоків, що текли з кам’яної поверхні Ітакватії вниз, у ліс, перегороджували широкі мочарі[55], або переплітали ціпкі, повзучі рослини, які тяглися з лісу на рівнину. Ноги сковзались по мокрих каміннях і коріннях дерев, а різного роду реп’яхи чіплялися і набивалися в одежу. Тепер же, коли почався дощ, дорога стала ще гіршою, бо вітер, немов наполоханий велитенський птах, з розмаху тріпав мокрими крилами, сліпив очі, забивав дух.
Данко почав уже втомлюватися, але не скаржився і не просив відпочинку. Він тільки дивувався, як можна при такій негоді пізнавати дорогу, а врешті, зародився у нього сумнів, чи Пойзе й справді знає, куди йде.
— Пойзе, — спитав, — а ти добре знаєш дорогу?
— Ха! — відповів рижий. — Як можна знати те, чого нема? Але зате кожен мусить знати місцевість, де народився і виріс.
— То ти походиш з цієї місцевости?
— Пойзе, шляхотна душа може походити з будь-якої місцевости...
На цьому розмова перервалася, бо дощ не давав говорити. Данко дедалі, то стомлювався все більше. Він щораз частіше тратив свого проводиря з очей і мусів потім підбігати, щоб не відстати зовсім. А цибатий Пойзе, немов би йшов по асфальтовому шосе при гарній погоді, простував далі рівномірним кроком, навіть не оглядаючись на Данка.
Минуло так зо дві години, і хлопцеві врешті почало здаватися, що ні дощеві, ні тяжкій дорозі не буде кінця. Він цілком вибився з сил і гукнув:
— Пойзе, зупинися бодай на хвилину, нехай я трохи віддишуся!..
Рижий зупинився, почекав, поки Данко підбіг до нього, і тоді сказав:
— Це — дуже погано, коли молодий хлопець стратить силу вже недалеко від місця, куди має прийти.
— То нам уже недалеко?
— Пойзе, кожна дорога має свій кінець.
— Ну, все одно, дай мені трохи відпочити.
Данкові, по правді сказавши, дуже заважав пістоль. Він його спочатку тримав за поясом, потім переложив у кишеню, а тепер був би радий його взагалі позбутися, і тільки натяк на недалекий кінець мандрівки стримали його від того, щоб не викинути зброї десь в корчі.
— Слухай, — пригадав він раптом, — а де ж твій власний пістоль?
— Пойзе, — зітхнув обірванець, — коли на двох людей, одним з яких є Семипалий, випаде три пістолі, то Семипалий з них завжди забирає собі два.
— То він відібрав у тебе твого пістоля?
— Пойзе, мусів відібрати, коли я не давав добровільно.
— А навіщо ж ти віддав?
— Мудрий завжди мусить поступитися дурному, щоб не вийшло бійки.
Відпочили ще хвилинку і пішли далі.
Дощ несподівано почав ущухати, стрепіхата[56] хмара піднялася вище в небо, і довкола стало розвиднятися. І хоч все промовляло за тим, що незабаром знову буде злива, але на душі стало якось відрадніше.
Ще трохи-трохи — і Пойзе круто звернув ліворуч на добре помітну стежку, що бігла просто в ліс, поринаючи в густі корчі. Побачивши цю стежку, Данко відчув приплив нових сил і бадьоро поліз за своїм провідником по каменистому ґрунті вгору.
Через яких, може, півгодини прийшли нарешті до оселі, обгородженої загостреними вгорі і щільно вкопаними один попри одному в землю грубими стовпами. За цим масивним частоколом не видно було нічого, крім комина, з якого стелився густий дим.
56
Стрепіхатий — кучерявий, кудлатий, розкуйовджений.