Ставши перед такою ж масивною брамою, Пойзе заложив два пальці в рот і свиснув так оглушливо, що луна з ляскотом покотилася по вершках дерев і обізвалася десь далеко в лісі. На цей виклик насамперед люто озвалися собаки, потім десь заскрипіли двері і нарешті почувся грубий голос:
— Хто там?
— Пойзе, — невдоволено замуркотів рижий, — Зенобіо ніколи не відзначався добрим вихованням і не знає того, що навіть президент держави не дозволить собі з порога свого дому легітимувати[57] гостей, котрі стоять за брамою...
І він заплескав у долоні.
— Хто там? — ще раз перепитав грубий голос, але вже ближче до брами.
— Замість того, щоб кричати і надривати собі голос, ліпше відкрити браму і подивитися на власні очі. Небезпеки нема, — відповів рижий.
— Що за чорт! — вилаявся голос за брамою. — Я питаю, хто там?
— Чи шляхотний сеньор Зенобіо повірить на слово, що тут Жакоб, чи звелить, може, мені побігти додому і принести свою візитівку, яку я перед виходом залишив на фортеп’яні? — цілком поважно спитав Пойзе.
— Що?! Рижа Корва?! Ге-ге! — пролунало за брамою. — Ану, діти, беріть зброю!..
Хоч Пойзе недавно впевняв, що Зенобіо — його приятель, але по всьому було видно, що зустріч зовсім не носитиме приятельського характеру. І справді, за частоколом почувся тупіт кількох пар ніг, тяжкий скрип засуву, а потім у злегка відкриту браму просунулися цівки рушниць.
— Еге, — продовжував той самий грубий голос, — та вас тут аж двоє!..
— Пойзе, — згодився рижий, — коли бачиш перед собою дві голови і чотири ноги, то завжди слід думати, що маєш справу з двома людьми...
Брама, однак, поволі відхилилася, і подорожні, переступивши її, опинилися відразу під прицілом трьох рушниць. Тримали ті рушниці старий Зенобіо та двоє його молодих синів — усі досить брудні та неохайно вбрані, але кремезні і, видно, спритні люди. Біля ніг господарів стояло два величезні вівчурі й сердито махали грубими хвостами, готові кожної хвилини кинутися на незнайомих.
— Люди, котрі стріляють у телеграф, — сказав Пойзе, — ніколи не зможуть одержати приємної для себе телеграми.
— А ти блазню! — форкнув, стримуючи сміх, Зенобіо. — Ти ще й досі не навчився говорити по-людськи?! Кажи, чого прийшов?
— Пойзе, коли Семипалий тепер сидить у печері Ітакватії, то я мусів прийти, щоб вам це сказати.
— Що?! В печері?! — впало відразу з трьох уст три запитання.
— Пойзе, Семипалий у печері, — підтвердив рижий.
— То він знову втік? — спитав Зенобіо.
— Пойзе, вже місяць тому, як втік.
— І ти також?
— Я — що ж... — вишкірився Пойзе, ні трохи не спешений. — Коли людина кілька місяців докладає всіх своїх зусиль, щоб перед нею відкрилася брама у світ, то хіба тільки для того, щоб через ту браму вийти.
— Ну, звичайно... — іронічно згодився Зенобіо. — А ти ж точно знаєш, що Семипалий у печері?
— Пойзе, поки ми будемо тут розпитувати один одного про здоров’я і життя, то його може й не стати...
— Тату, — кинувся молодший хлопець, — я вже йду сідлати коней!..
— Ти лишишся вдома, — заперечив старший син. — Я піду сідлати коней!..
— Нізащо в світі! — запальчиво запротестував молодший. — Правда, тату, що я поїду?
— Добре, — згодився батько, — ти поїдеш. Біжи сідлай... А ти чий? — спитав Зенобіо Данка.
Хлопець ще не надумався, що має відповісти, як Пойзе кивнув на старого, відвів його набік і щось зашептав йому у вухо. Зенобіо слухав, покивував головою і дивився пильно на Данка. А Данко тепер собі пригадав, що вже нераз бачив Зенобія в Санто Антоніо, і навіть добре пам’ятав, як підчас останньої фести старий змагався з кількома багачами над купном[58] простої куї[59] так довго, поки, не набивши страшної ціни, таки тієї куї не придбав. Це був міцний ще дідуган з пишними вусами, короткою, стрепіхатою і майже білою від сивини бородою, тяжким червоним носом і проникливими блакитними очима. Його обидва сини у віці приблизно 18-ти і 16-ти років вдалися зовсім неподібні до батька: були обоє чорняві, смагляві, мали темні очі і виглядали, як типові кабоклі.
Чекаючи, поки Зенобіо скінчить вислуховувати шепоти Пойзе, Данко оглядав оселю. Вона представляла собою великий двір, обгороджений частоколом, посередині якого стояла одна величезна будівля під спільним накриттям з пальмового листя. Під цим накриттям містилася стайня для коней, хліви для худоби і житло господарів. В середині двір був перегороджений плетеним тином, і в задній частині ходили кури, качки та свині. А в передній частині, що виходила до брами, були досить недбало оброблені грядки, ріс виноград, кілька дерев какі[60], помаранчів і навіть одна висока груша, під якою знаходилася криниця. На всьому лежав відбиток недбальства і крайнього примітивізму.
58
Купном — купівлею. Тут мається на увазі аукціон.
60
Какі — овочі, подібні формою до помідорів. Один ґатунок «кафе-какі», можна їсти зеленкуватими. Другий ґатунок є придатний до їжі тільки тоді, коли стане цілком червоним і м’яким.