Данко водив очима в різні сторони, але стояв нерухомо, бо старший син Зенобія і далі не зводив з нього рушниці, а вівчурі, здавалося, аж згорали від нетерплячки, чекаючи дозволу кинутися на незнайому людину і роздерти її на шматки.
— Лиши, Жульо! — махнув нарешті рукою Зенобіо. — Заведи хлопця в хату і дай йому їсти.
Жульо відразу спустив рушницю і приязно посміхнувся.
— Ходи! — покликав Данка. — Неро, Рекіс, до буди! Це — свій!..
Вівчурі слухняно і з очевидним невдоволенням поспускали носи і поплентались геть.
Через пару хвилин переодягнений Данко і голий до половини Пойзе сиділи перед теплою піччю і уминали за обидві щоки м’ясо і риж[61], приправлений смачною юшкою з чорної фасолі, а господарі поспішно готувалися до незвичайного полювання.
— Набоїв більше, діти, набоїв! — командував Зенобіо. — Не знати, коли ми повернемось. Я вже на цей раз того злодюгу з рук живим не випущу, хоч би й місяць мав за ним ганяти!..
Приготування не тривало довго, і незабаром все було готове.
— Ну, Жульо, — сказав на відході Зенобіо, — ти ж дивись, щоб тут усе було гаразд. А ти, хлоче, — звернувся до Данка, — можеш почувати себе у нас безпечним, як у себе вдома. Найкраще зробиш, коли почекаєш нашого повороту. Я тебе вже сам відвезу до Санто Антоніо. А з тим рижим босяком тримайся здалека, бо він — дуже хитра і небезпечна бестія, хоч і вдає з себе дурня. Ну, чав!..[62]
— Чав!
— Щасти Боже!..
— Успішної подорожі!..
Відповіли хором Жульо, Данко і Пойзе, котрому, однак, слова Зенобія так не сподобалися, що він мало не вдавився їдою.
Жульо вийшов за батьком надвір, де вже Нене нарочито грубим і грізним голосом покрикував на нетерпеливих коней, які били під собою землю й нервово їржали.
— Пойзе, — зітхнув гірко рижий, — коли поліція попсує людині репутацію, зареєструвавши її під якоюсь дурною кличкою, то тоді кожен може безкарно кинути в ту людину каменем...
Тупотіння коней і скрип брами дали знати, що вершники від’їхали, а за тим вернувся до хати й Жульо.
— Фу, — сказав, стрясаючи з себе рясні каплі, — знову починається дощ. Вам засвітити, чи лягатимете спати? Віконницю треба зачинити.
— О, — обізвався рижий, — коли втомлений і промоклий чоловік лягає спати в теплій хаті, то йому зовсім не конечне світити свічку до сну.
— Ну, то як хочете... Світіть, або ні, спіть, або говоріть, а я піду, бо ще маю деяку роботу в дворі.
І він вийшов знову.
— Слухай, Пойзе, — спитав Данко, — а чого це той Зенобіо такий лихий на Семипалого?
— Пойзе, трудно не бути лихим на людину, котра видурить у тебе великі гроші і продасть тобі чуже вантажне авто...
— Як же можна продати чуже авто?
— А от поїдь з тими грішми, що їх маєш при собі, до Сан Павло, то побачиш, що там знайдуться відразу люди, які тобі не тільки чуже авто, а навіть «Едіфісіо Мартінеллі»[63] продадуть...
— То Семипалий обшахрував Зенобія?
— Пойзе, обшахрував. І поки Зенобіо шукав його в Сан Павло, дома тим часом померла його жінка, а на каву впала брока[64], так що Зенобіо виїхав з дому багачем, а повернувся старцем.
— Ну і далі?
— Пойзе, далі було, як все буває в таких випадках: коли не хочеш, щоб з тебе люди сміялися — тікай туди, де тебе ніхто не бачить і не знає...
Данко задумався.
— А все ж таки, — сказав по хвилинній мовчанці, — не розумію, навіщо ти видав Зенобієві Семипалого?..
— Пойзе, на мою думку, краще хай Семипалий буде зайнятий втечею від Зенобія, як переслідуванням мене й тебе.
— Може й твоя правда, — зітхнув Данко, а сам подумав: — «Кажуть, що злодії ніколи один одного не зраджують. А цей зрадив. Отже, він або дуже підлий, або... не злодій. Хто його зна?..»
Отяжілий від їди і розморений теплом, що пашіло з печі, хлопець захотів спати.
— Ну, Пойзе, — сказав, — мабуть лягаймо й справді відпочивати. Я дві ночі майже не спав і тепер дуже втомлений.
— Пойзе, втома — то така зрадлива річ, що нападає чоловіка тоді, коли йому якраз не треба спати....
— Що ти сказав? — здивувався Данко. — Чому ж нам тепер не треба спати?
— Бо найчастіше по солодкому сні наступає гірке пробудження...
63
«Едіфісіо Мартінеллі» — хмародер у Сан Павло. Найвища будова на цілу Полудневу Америку.