— Що, що, що? — підхопився Арасі, протираючи очі.
— Не бачиш, що?! Той рижий босяк утік разом з грішми!
— Та ну?! — здивувався Арасі.
— От тобі й «ну»! — сплюнув Оба і з досади аж сів на землю.
Сердито пошкрябав голову, пошкрябав свої волохаті груди, сплюнув ще раз і поліз до клунків. Знайшов одну порожню склянку, подивився на неї, як на свого ворога, і з розмаху жбурнув об стовбур дерева, так що тільки посипалися скалки. Знайшов другу пляшку, але й та була порожня, а тому пішла вслід за першою. Розлючений Оба вже збирався заклясти, та, раптом щось пригадавши, звернувся до Арасі:
— Слухай, ти мавпо! Що це ти вчора... Ні, не вчора, а сьогодні вже ранком плів про якісь скарби?
Від несподіванки Арасі здригнувся і поспішив відвернутися.
— Які скарби? — вдав здивованого. — Не пам’ятаю... То тобі щось по-п’яному приверзлося...
Оба, як кіт, підскочив до Арасі і вхопив його за груди.
— Ти!.. Ти!.. — засичав йому в обличчя, витріщивши свої страшні чорні очі. — Кому ти брешеш?!
— Я... Я... Не знаю... Я вже забув... — пролепетав Арасі.
— Як забув, то я тобі пригадаю! — лютував Оба. — Спочатку ти програвся до останнього гроша. Пам’ятаєш?.. Потім програв я. Пам’ятаєш?.. Потім, коли ми вже прийшли сюди, я схотів іще раз заграти з рижим: я давав пістоль, а рижий мав дати до банку сто крузейрів. Пам’ятаєш? — і Семипалий за кожним «пам’ятаєш?» так тряс індіянином, що у того мало не відривалася голова. — Ну, а ти тоді сказав, що ми б віддали всі гроші за те, аби довідатися, чому ти з тим смаркачем опинився в печері Ітакватії. І ми прийняли від тебе до банку у вигляді закладу ту таємницю. Пам’ятаєш? І рижий виграв знову, так що я мусів йому віддати пістоль, хоч натомість забрав у нього другий... А ти мусів оповісти свою таємницю про... про... Чекай, як то було?.. Дід твій, чи хто там, мав десь закопані скарби... Про ці скарби він розказав Данкові, а ти підслухав... Так?.. Ну, кажи, так, чи ні?..
— Так... — змушений був признатися Арасі.
— Отже, бачиш, нічого мені по-п’яному не приверзлося... Ну, і де ж ті скарби?
— Того я не знаю, слово чести! — вже з безсумнівною щирістю сказав Арасі... — Десь мають бути на Ґваїрі, але точно не знаю, в якому місці... То тільки Данко знає.
Оба випустив з рук тремтячого індіянина і знову сів.
— Так, — сказав, — тепер пригадую: ти тому взяв Данка, що сам не знав, де знаходиться скарб... Але той зубатий щенок не тільки не видав таємниці, але навіть відібрав у тебе зброю і примусив самого себе зв’язати... Ха-ха-ха!.. Що за потішний хлопець!..
І Оба щиро розреготався.
— Але що ж це ми сидимо?! — урвавши свій сміх схопився він на ноги. — Та ж той рижий хитрун дав нам з’їсти арару[65]!.. Нема сумніву, що він побіг назад до печери, аби піймати Данка у свої руки... О, прокляття!!! І як я міг забути, що цей довгов’язий злодій скоріше втопиться в горілці, як оп’яніє! Скоріше!.. Скоріше збирайся!..
— Куди збиратися й чого? — неохоче бовкнув Арасі. — Дивись, вже навіть його слідів не видно. Він давно пішов...
Оба став навпроти індіянина, випростував свою кремезну постать і повчаюче викарбував:
— От що, ваша високосте, мавп’ячий принце, я мушу вам від самого початку вияснити ваші обов’язки. Вони насамперед зводяться до того, що ви не смієте думати своєю головою і не маєте права критикувати моїх розпоряджень. І коли я беру на свою шию такого дурня, як ти, то зовсім не для того, щоб вислуховувати його міркування, а для того, щоб він робив те, що вважаю за потрібне. Своїх наказів я ніколи не повторю двічі і привик, щоб мене розуміли, з півслова. Отже, всі речі мусять бути спаковані за хвилину, і ми підемо туди, куди я скажу!
Індіянин відчув, що в товаристві цього страшного чоловіка тратить те, що цінив найбільше у своєму життю — свободу, і його огорнула розпучлива злість.
— Не буду складати речей! — крикнув істерично. — Не піду з тобою! Відчепись!
Та ще не скінчив цих слів, як уже лежав розпростертий на землі, збитий з ніг блискавичним, тяжким ударом.
— О-ба! — з іронічною усмішкою спокійно сказав мулят, закладаючи назад руки в кишені. — Ви, ваша високосте, здається, зімліли від власної сміливости?.. Підійметеся на ноги самі, чи, може, волієте, щоб я вас підвів?.. Не забувайте, що нам спішно, час минає!.. І не доводьте мене до злости, бо тоді щойно з вами буде дуже погано...
Він не жартував, і Арасі зрозумів, що нанесений тепер удар дійсно не був виявом злости, а порівнянно невинним «повчанням». Зрозумів також, що Оба у хвилину справжньої злости мусів бути жахливим, бо навіть довгоногий Пойзе гнувся перед своїм товаришем, як билина перед вітром. Тому Арасі не чекав, щоб його «підводили». Він проворно зірвався з землі й кинувся пакувати речі, тільки скоса поглядаючи на Семипалого. А той, відступивши крок набік, побожно скинув капелюха і почав шептати молитви. Індіянина це так здивувало, що він покинув навіть свою роботу і витріщився на мулята.