— Де?
— О-ба! Та ти стаєш надто цікавим! Напевне від Данка навчився, е?
— Та, ні... Я просто так...
— Ну, ну, нічого... Добре, що цікавишся. Може й з тебе толк буде... То, бачиш, ми пливли з тим рижим зрадником на човні. Потім, коли почався дощ, ми човен сховали й до печери пішли пішки.
— Ну, то тепер той Пойзе, чи як там його, цей човен візьме.
— Можливо. Але, як ти думаєш, Данко схоче їхати з рижим до Ґваїри?
— Ой, напевне, ні.
— Власне, я також так думаю... Він може взяти Данка хіба зв’язаним... Ха-ха-ха! Слово чести, той Данко прекрасний хлопець!.. Кажеш, хотів тебе втопити?.. Ну, то він і рижого напевне втопить, коли не буде зв’язаним... Отже, рижий мусить чекати принаймні доброї погоди, бо при цих дощах сам не дасть ради з рікою, особливо, коли йому заважатиме у плавбі Данко. Але ми удвох можемо навіть і в таку погоду ріку переплисти. Дістанемося на Ґваїру і засядемо на них обох. Хіба би... Ат, що там! Дивися, дощ перестає. Скоро можна буде йти.
Справді, дощ стихав, і Оба, вже навіть не чекаючи, поки він перестане зовсім, скомандував:
— Ходім!
Вийшли з-під свого захисту і рушили далі.
— О-ба! Але ж то з мене дурень! — скрикнув Семипалий. — Дивись, та он же й печера!
— Де?
— Та он, за тими деревами, не бачиш?
Дійсно, за високими верховіттями дерев рябіла скеля Ітакватії.
Посувалися далі з великою обережністю, але й з подвійною скорістю. Оба все маневрував так, щоб не спустити з ока скелі, в якій здалека чорніла ледве помітна розколина входу до печери.
В міру наближення до цілі Семипалий ставав все нервозніший і похмурніший. Він щохвилини шипів на Арасі то за те, що той відстає, то за те, що занадто висувається з-під прикриття зелені, а то й просто без всякої причини. Індіянин, у котрого під впливом попередніх спокійних розмов уже стерлося трохи почуття ворожости до свого нового зверхника, тепер починав йрго ненавидіти ще з більшою силою. Оба відчитував ту ненависть в очах Арасі, у виразі його обличчя і злостився ще більше.
Останніх сто метрів, що відділяли їх від підніжжя скелі, повзли по землі, як ящірки, і нарешті залягли під густими зарослями. Оба шепотом видавав накази:
— Слухай, ти, Арасі!.. Пам’ятай, що Данка треба взяти живцем. Його не можна ні вбивати, ні ранити. Але того рижого собаку не жаліти, а найліпше застрелити.
— З чого буду стріляти? З пальця? — буркнув сердито Арасі.
— Я маю зброю — і того досить. Стріляю так, що куль даремно не трачу. Рижий також не з тих, що погано ціляють. Тому вважай, щоб твоя дурна голова не вдарилася часом об кулю, бо це мусить бути страшно неприємно...
До самої печери було ще зі сто метрів, і вхід, не дивлячись на мрячливий день, виднівся, як на долоні. Тільки ж підступити до нього непомітно було неможливо, бо корчі росли тут рідко, а між уламками скель, лишалося багато вільного простору.
Лежали, затаївши віддих, може, яких чверть години, але не побачили і не почули нічого.
— Прокляття! — вилаявся нишком Семипалий. — Виглядає так, що печера порожня!
— Певно! — з погано укритою радістю погодився Арасі. — Я ж тобі казав, що нема чого йти. Вони вже давно повтікали.
— Думаєш?
— Не лише думаю, а переконаний у тому.
— Ну, як переконаний, то — марш наперед!
— Що?!
— Йди до печери і подивися!
— Або ж я дурний?.! Там, може... Ох!.. — скрикнув, почувши, що його щось кольнуло боляче в бік.
— Ваша високосте, — забуркотів йому у вухо Оба, злегка натискаючи на кинджал, — або ви зараз підете до печери, або за хвилину ваша шляхетна душа стукатиме у браму до святого Петра.
Арасі спробував відсунутися вбік, але рука Семипалого, немов ґумова, розтягалася й розтягалася, і кинджал лишався так само близько.
— Добре, я піду, — тоном переможеного вистогнав Арасі, — але здійми з мене ту ношу.
— Ні, ваша високосте, ви підете з цією ношею, бо, як що до чого, то потім не буде часу її натягати. Уявіть собі на хвилинку, що ви — вояк і перебуваєте на маневрах... Зрештою, боятися нема чого, бо печера й справді, здається, порожня.
Індіянин обдарував свого тирана поглядом, повним ненависти, стиснув зуби і поплазував наперед.
— Сеньоре! — донісся до нього ззаду насмішливий голос Семипалого. — Але прошу не забувати, що я тримаю тепер в обох руках наготовлені пістолі. І коли б ви надумались мене зрадити, то це був би останній ваш підлий вчинок на нашій грішній землі... Вперед!..
Арасі закусив від злости уста і поповз далі. Хоч недавно переконував Семипалого, що печера порожня, тепер ліз дуже обережно, ховаючись за кожний камінь, за кожний кущ, припадаючи в кожну яму, що стрічалася на дорозі. Він тремтів зі страху, бо йому здавалося, що ось-ось ззаду, або з печери сухо трісне постріл і пришиє його навіки до землі. Всоте проклинав ту хвилину, в яку підманив Данка на подорож, а ще більше ту, в яку, опанований газардом[67] гри, зрадився тим двом пройдисвітам з таємницею скарбів. Та тепер вже вороття не було, і єдине, що йому залишалося — це виконувати накази Оби і клясти в душі.