Бенедіто вирішив, що наступила його остання хвилина, і вже навіть перестав борюкатися. Та скоро відчув, що падіння не принесло найменшої шкоди для його тіла, ні тим більше не загрожувало його життю. Натомість велика небезпека загрожувала йому від розлюченого діда, котрий і далі не випускав його ноги зі своєї твердої долоні. Нарешті, визволившись з-під тягару гілляк поваленого дерева, Коарасіаба опинився верхи на хлопцеві і, схопивши його за горло, нахилився над переляканим обличчям:
— Скажеш тепер, чи ні? — сичав люто. — Скажеш?
Бенедіто мусів піддатися:
— О, Коарасіабо, — прохрипів покірно, — я тобі все скажу, тільки пусти мене!..
— Ну, — відразу пустив його шию Коарасіаба, — кажи!
— Я невинен, Коарасіабо, присягаю, ось!.. — і Бенедіто, зробивши великим пальцем правої руки знак хреста на своєму чолі, потім побожно поцілував палець. — Я собі сидів удома, перебирав мамі фасолю на обід і нічого не знав... А тут прийшов Арасі і викликав мене з хати. Я не знав, чого. А він попросив мене помогти йому занести якісь речі від склепу Саміра до човна на ріці... Я ще не хотів іти, бо мав перебирати фасолю... Але Арасі пообіцяв мені заплатити, і я пішов... Ми принесли якісь пакунки, що їх Арасі мав перевезти на другий беріг ріки... Потім Арасі дав мені три крузейри[17], і я собі за них купив гачок на рибу... Але, присягаю тобі, я нічого не знав!..
Бенедіто тремтів і загикувався, переповідаючи це все, і Коарасіаба бачив, що він не бреше.
— То чому ж ти мені не хотів того відразу сказати? — спитав він трохи здивований.
— Бо вони просили мене нікому нічого не казати.
— Вони? — насторожився індіянин. — Хто ж був з вами ще?
— Та Данко ж...
Коарасіабі відразу забило дух, але він недовірливо нахмурився:
— Данка не було з вами, не бреши! — сказав гостро.
— Був, Коарасіабо, слово чести, був! Сидів у човні й чекав...
Індіянинові видалося, що його хтось ударив по голові танґвапемою[18].
— Ти, може, не добачив, хлопче? — перепитав ще раз, відчуваючи, як якийсь смертельний холод розливається в його душі. — Це напевне не був Данко!..
— Ні, це був таки Данко, Коарасіабо! Я ж говорив з ним і навіть побажав їм щасливої подорожі!.. Вони обидва поїхали до Мато Ґроссо і мали скоро вернутися... Так казав Арасі...
«Отже, Данко зрадив!» — прошибла страшна думка Коарасіабу, і йому здалося, що земля під ногами провалюється, а він летить у чорну прірву.
Сидів, згорбившись, ніби мав на плечах страшний тягар, і мав такий скорботний і пригноблений вигляд, що добросердечному Бенедітові стало його жаль. Муринчук якось цілком непомітно для себе перестав боятися цього старого діда, що перед кількома хвилинами видавався йому таким страшним і небезпечним.
— А що сталося, Коарасіабо? — спитав лагідно.
Але Коарасіаба мовчав і щось уперто думав.
— Я навіть можу тобі сказати, що ми несли, — осмілившись, продовжував Бенедіто: — там були пляшки з горілкою, фоґети, хліб, а з мішка дуже пахло ковбасою...
— Так, так. — хитнув головою Коарасіаба, — вони мусіли взяти зі собою харчі...
— А куди ж вони поїхали? — спитав знову муринчук.
— Мовчи! — раптом наїжився Коарасіаба. — Мовчи і не питай нічого!.. А, коли вернешся додому, то забудь усе, що дотепер бачив і знаєш. Зрозумів?
— О, Коарасіабо...
— Цить! Коли хоч одне слово писнеш комусь про Данка, Арасі, або про мене — уб’ю!!! Чуєш? Ніяка сила тебе не врятує!..
— О, Коарасіабо, присягаю, що я нікому нічого не казатиму! Ось!.. — і муринчук знову зробив знак хреста на чолі, поцілувавши потім палець, що було великою і тяжкою присягою.
— Пам’ятай же! — погрозив ще раз пальцем Коарасіаба. — А тепер лізь у воду і пообмивай кров зі себе. Бач, як обдряпався, дурний... — додав з теплою ноткою в голосі.
Бенедіто без слова заперечення зсунув з себе старі штанці, що були його єдиною одежею, і хлюпнув у воду. А Коарасіаба сидів непорушно, заціпенівши від душевного болю. Переживав таку тяжку хвилину, яку можна було порівняти хіба з хвилиною вигнання з племени, або зі стратою віри в Арасі. Але ця хвилина була ще тяжчою, бо ж старого морубішабу завела остання надія в його житті. Мало того, що завела надія — його зраджено підло й жорстоко. І хто зрадив? Той білий хлопець, котрого любив понад своє життя! Той хлопець, котрому він врятував життя, котрий ще недавно вшанував прилюдно закон переламаної стріли, ставши перед старим морубішабою на коліна!.. зрадив той самий Данко, котрий ще вчора присягався пам’яттю матері сповнити останню волю немічного вождя племени!...