— А-а-а-й!!! — крикнув несамовито Данко.
Його крик зіллявся з ревом Семипалого, і в тій же хвилині по долівці покотились два тіла, сплетених клубком у смертельних обіймах. Звуки глухих ударів і страшних, обірваних на півслові прокльонів покривалися тяжким сопінням і скреготом зубів. Мелькали в повітрі то чоботи Семипалого, то черевики Пойзе, вигиналися з хрускотом в хребтах тулуби, виверталися мускулисті руки з хижо скорченими пальцями, що шукали ворожої чуприни.
Ця сцена, повна звірячої жорстокости, викликала у Данка почуття глибокої огиди, але рівночасно вона давала йому можливість рятунку, і він кинувся тікати. Однак, уже переступивши поріг, він вернувся назад і, побачивши, що озброєна ножем рука Жакоба корчиться, притиснена трьохпалою рукою Оби до землі, з розмаху наступив обцасом[85] на обидві руки. Вороги скрикнули разом, і ніж випав на долівку. Хлопець миттю підхопив його і вискочив у темну ніч, де шпарко лляв дощ і шаліла буря...
— Він втік!!! — ревнув Жакоб, що лежав горілиць. — Пусти мене!..
— Втік?.. — перепитав Оба, з ненавистю дихаючи йому просто в обличчя. — Добре, що втік!.. А тепер... Тепер...
Він так і не договорив, що саме «тепер», бо в очах йому потемніло, а сила його раптом щезла.
Відчувши ослаблення ворога, Пойзе зробив зусилля і з розмаху шпурнув ним вбік. Семипалий відкотився, як мрець, і тільки тяжке дихання з булькотанням і свистом у легеннях давало знати, що він ще живий.
— Підлий!.. Нікчемний!.. Проклятий!.. — хрипів він.
У відповідь Пойзе наскочив на нього і кілька разів немилосерно вдарив ногою. Потім позабирав пістолі і крикнув уже на ходу з порога:
— Решту дістанеш потім, як я вернуся!..
Семипалий полежав якусь хвилину і зі стогоном почав підводитися. Спочатку зіп’явся на руки, далі вчепився за стіну і поволі звівся на ноги.
— Боже, — хрипів далі, — не допусти, щоб хлопчисько загинув від руки цього негідного!.. Не допусти!.. А мені... Мені вже все одно...
І зігнувшись удвоє, він помаленьку висунувся з хатини і сперся спиною об стіну, щоб не впасти. Відпочив, набрав повітря в легені й крикнув якомога голосніше:
— Тікай, Данку!.. Він женеться за тобою!..
Від напруги кров бухнула ротом і носом, а світ пішов обертом. Семипалий закашлявся і ще тісніше притулився до стіни. Потім відділився від неї і, хитаючись та спотикаючись, помалу пішов просто навмання геть від хатини: боявся повороту Жакоба, з яким не мав тепер сили боротися.
У відчинені двері покинутого житла вскочив вітер, погасив свічку й одним подихом вивіяв усе тепло. Двері кілька разів гойднулися, жалібно поскрипуючи, і затихли.
***
А через яких півгодини до тієї самої халупи прибився ще один мандрівник. Змоклий, згорблений, він ледве переставляв ноги і сам здивувався, коли побачив перед собою відчинені двері. Став перед порогом і заплескав. Почекав хвилину і просунувся до середини.
— Є тут хто? — спитав.
— Нема, — відповів сам собі й видобув з кишені запальничку.
Коли в кволому жовтавому світлі виразніше виступила убога обстава хатини, Сокіл перш усього підійшов до печі й наставив руку. Відчув сильне тепло й заглянув глибше. Там було ще повно жару. Це його так схвилювало, що навіть примусило забути смертельну втому.
Сокіл вискочив надвір і, заложивши пальці в уста, оглушливо свиснув раз, другий, третій... Перечекав трохи і засвистав знову. Але даремно. У порівнянні до реву вітру його свист видавався чимсь не більшим від гудіння мухи, так що навіть луна не вважала за потрібне відгукнутися. Тільки дощ, немов подразнений цією зухвалістю, люнув з такою силою, що Сокіл мусів утікати назад під захист несподівано знайденого притулку.
Розгріб жар, підкинув до нього кілька полін і став на порозі. Довго стояв, сподіваючись щось почути, або побачити, але не дочекався. Пробував ще свистати, пробував гукати — безвислідно! Врешті, махнув рукою і причинив двері.
Не думав про їду, але під грудьми щось ссало і млоїло. Тому, коли знайшов казанки з ще теплою їдою, автоматично взявся їсти, навіть не розуміючи того, що робить. Від втоми, безсонних ночей, голоду і нервового виснаження він був цілком запаморочений, і все довкола видавалося йому якимсь дивним і нереальним. Не міг більше ні думати, ні страждати, як не може насякла водою губка увібрати в себе ще щось. Скінчивши їсти, ледве доволікся до постелі, заліз між шкури і немов провалився в глибоку прірву сну. Вже не чув і не відчував нічого: ні жахливої бурі, якої не бачила Ґваїра цілі десятиліття, ні струмочків води, що просочувалися крізь розшиту стріху й стікали на нього, ні мокроти в чоботях, ні вогких дотиків одежі, якої він і не подумав скинути — не чув нічого...