— А що?! — злорадно вставив Нене. — Я татові не казав?..
— Цить! — прикрикнув Зенобіо. — Також мені мудрий знайшовся!.. Нема тепер часу на базікання. Що сталося — сталося. Пасієнсія!.. Ти ліпше скажи, Жульо, чи зможеш сюди приїхати кіньми?
— Пушшя!.. сюди навіть возом приїду! Тільки не їхати аж он туди, — показав рукою назад, — а сюдою, долиною. Я ще до вечора приїхав би, коли б був удома.
— Ну, як так, то завтра на світанку гони по коней додому! Нене пішки не дійде. Я з Рекісом піду вперед, а ви з Нером залишитеся ночувати тут.
— Нехай Жульо вже вертається, я можу залишитися й сам, :— самовпевнено сказав Нене. — За ніч невідомо, що там може рижий наробити...
— Жульо до смерку не вспіє вернутися, а рижий уже тепер далеко. Йому не ми, а Данко був потрібний. Не знаю тільки, для чого?.. Може, він хоче прилучити цього хлопця до злодійської шайки, а, може, попросту хоче обікрасти. Бо щось він мені говорив, ніби Данко втік від батька. Коли так, — то певне хлопчина не втікав з порожніми руками... Ось, як тільки вернуся, — відразу поїду до Санто Антоніо і там вивідаю, як воно все було... Ну, годі!.. Ночувати вам найкраще між тими, он, скелями! Що вам треба робити — знаєте самі, не маленькі. Пильнуйтеся обидвоє, бо, хоч той злодій і не має куль, і ви залишитеся зі собакою, але вважати треба.
— Не має куль?! — радісно здивувався Жульо.
— А лихо його знає!.. Може, має але береже. Отже, будьте обережні і хай вас Бог хоронить. Чав![86] Ходи, Рекіс!
— Чав, тату! Щасливо! — відповіли хлопці.
***
В той час Арасі, радий, що вже не чув за собою ніякої погоні, далеко посунувся у південному напрямку і вже вирішив звертали на схід. Дуже зрадів, коли натрапив на неглибокий потік, що біг в бік Парани. Ступаючи по мілкій воді, Арасі і посувався швидко і не лишав по собі ніяких слідів.
Але вередливий струмок несподівано зробив круту підкову, розіллявся трясовиною і повернув просто на північ. Це ніяк не входило в пляни індіянина. Звертати на північ — значило лізти переслідувачам у руки. Вертатися назад він також не хотів, а тому спробував пробитися через мочар навпростець. З того нічого не виходило. Мочар був широкий і дуже непевний.
Арасі стратив на спроби переходу понад дві години і врешті мусів повернути туди, звідки прийшов. Не лишилося нічого іншого, як вийти з цієї долини на вище місце і там шукати іншої дороги, щоб обминути трясовину.
Індіянин вже дійшов до того коліна, з якого почав свою мандрівку потоком, як раптом почув позад себе постріл, люте гавкання собаки, а через пару хвилин з тріскотом і шумом повз нього промчала анта[87] і скрилася в густому лісі.
На Арасі напав страх. Якщо погоня була так близько, та ще й мала зі собою собак, то його становище стало вкрай небезпечним, дарма, що вітер віяв зі сходу і що він ішов по воді. Індіянин закляв і навіть заплакав з досади.
«Ясно, — подумав собі, — що крадіжка викрита, і делеґадо, як великий приятель Данкового батька, негайно вислав за нами погоню. Ті, що мене ловили вчора, принаймні були без собаки. А ці вже й собаку мають!.. Тепер, як упіймають, то заб’ють на місці, як вони звичайно роблять. Напевно і рудий Жорже також між ними. О, цей перший хотів би мене зі світу звести!»
Так думав індіянин і біг потоком, розбрискуючи ногами його воду. Русло почало стрімкіше здійматися вгору, і Арасі нарешті зважився перейти на другий бік. Тут він відразу потрапив у таку гущавину, що довелося пустити в рух факона. Від цього на Арасі напав уже не страх, а розпач. По-перше, він міг посуватися дуже помалу. По-друге, він лишав за собою надто помітну дорогу. По-третє, скоро втомлювався. Найкращим приятелем у такій ситуації ставала вода. Тому він все частіше звертав у річища потоків, що їх зустрічав майже на кожному кроці. Та всі вони або пливли через непрохідну гущавину, або петляли в різні боки і вкінці зовсім збили з толку втікача. Так що, коли почало смеркати, Арасі опинився в цілком дикій місцевості і вже абсолютно не знав, куди має далі йти. Був до краю вимучений і зі страхом думав, яка ніч його чекає. Погоні більше не чув, але небезпека грозила йому не лише від погоні, а й від кожного кроку по лісі.
Не було іншої ради — тільки лізти на дерево, як минулої ночі, і там чекати ранку. Але і всі дерева, що їх бйчив індіянин у цій місцевости, навівали жах: вони були такі старі, такі густі, так переплутані повзучими рослинами, так пообростали довгими бородами мохів і паразитів, що на них могли непомітно для людського ока сховатися, які завгодно, гадюки, не говорячи вже про різних отрутних комах, що залюбки живуть на таких деревах.
87
Анта — тварина, подібна до маленького слона. Має коло одного метра висоти і вкрита темною, майже чорною, шерстю. Травоїдна.