Сокіл заплющив очі і опустився на багнисте дно темного отвору.
Свідомість Сокола працювала надзвичайно чітко і малювала перед його уявою одні образи страшніші від других: то він уявляв, як пробитого ножем, непритомного Данка Арасі несе на руках і кидає в цей отвір, то уявляв собі, що ранений Данко ненароком потрапляє в кітловину, виповнену водою. Від натиску води земля проривається, відкривши темну, обслизлу пащу. Захоплений течією хлопець бореться і чіпляється за колючий'кущ. Але вода сильніша від пораненого хлопця. Вона відриває його від куща і тягне під землю, а на колючках лишається лише клаптик його сорочки...
Уявивши собі це все до кінця, Сокіл довго не чекав. Він пригнув голову і поповз назад себе, з тремтінням сподіваючись ось-ось наткнутися на холодний труп сина.
Хід був досить просторий і сильно похилий. Ноги чавкали по рідкому болоті й підсковзувались, але Сокіл скоро посувався вниз, ступаючи назад. Коли проліз уже кілька метрів, звернув увагу, що стіни й склепіння хідника не є глиняні, а кам’яні, і ніби продовбані в суцільній скелі базальту. Та пізніше, коли вже денне світло зникло з очей, Сокіл не бачив нічого і посувався у цілковитій темноті. Не світив, бо не мав зі собою нічого, крім запальнички, то ж щадив бензину на випадок скрайньої потреби. Інколи натрапляв на гілляки й поліна, затягнені сюди водою, усував їх напомацки й ліз далі.
Хідник був довгий, дуже довгий! Соколові видавалося, що він лізе ним уже цілі віки і ще лізтиме отак, Бог-зна скільки, а нетерпеливість, жаль і страх зростали в його душі з кожним кроком все більше.
Однак, коли його нога, посунена назад, раптом не знайшла опори і попала в порожнечу, він розгубився і мусів добре напружити пам’ять, аби пригадати собі, що має зробити? Пригадав! Витягнув тремтячими руками запальничку, креснув і підняв її вгору...
Що пережив Сокіл в підземеллі і як потім видобувся звідти знову на світ — про те він нікому пізніше не розказував. Тільки, коли перед вечором вірний Сільвіо з товаришами знайшли його, то спочатку не пізнали. Замість кремезного, завжди охайно одягненого, молодцюватого чоловіка, яким вони знали «сеу Івана», підняли з землі немічного, зарослого, невимовно брудного старця, котрий, здавалося, доживав свої останні хвилини. Він лежав у болоті великої кітловини, що вже вспіла значно стягнути свої води до середини, а в кількох кроках позад Сокола виднілися сліди обвалу великої скиби глини, яку підмила недавня злива і яка потім зсунулася вдолину з висоти трьох метрів.
На умовний знак збіглося багато людей, котрі нишпорили по всіх кутках Ґваїри, і окружили Сокола.
— Лишіть мене, лишіть!.. — просив землемір, коли його почали підносити. — Я залишуся тут....
— Не можна, патроне! — безапеляційно відповів Сілвіо. — Сеньора тут можуть з’їсти жакаре[93]. Сеньор мусить вертатися до Санто Антоніо.
— Хоч би ж тіло знайти, щоб поховати, щоб я знав, де його могила!.. — стогнав землемір. — Щасливі ті, хто може прийти на могилу своїх рідних!.. А я навіть могил не маю, ні дружини, ні сина!..
— Божа воля, патроне!.. Та ще, може, знайдеться й тіло. Човен знайшли — можуть знайти й тіло...
— Який човен?!
— Та той човен, в якому пливли ваш син і Арасі.
Сокіл широко відкрив очі.
— І де ж той човен знайшли?
— За водоспадами Сате Кедас. Вчора через радіо повідомили... Ходім, патроне, ходім. У містечку вам все розкажуть, як слід. Що ж — Божа воля... Так, видно, судилося. Пасіенсія!..
Сокола підняли з землі і понесли до човна. Він лежав на руках, як мертвий, заплющивши очі. Але якось несподівано кинувся, випручався з рук і став на землю.
— То, виходить, що Данко й Арасі потопилися на човні? — спитав різко.
— Божа воля, патроне... Виходить, що так...
Сокіл якось дивно потрусив головою і спитав знову:
— Скільки разів людина може загинути?
Присутні ніяково переглянулися і поспускали: голови.
— Я вас питаю, — повторив Сокіл: — Скільки разів людина може загинути?.. Не знаєте?.. Ви думаєте, що людина може загинути тільки один раз в життю?.. І я також досі так думав .. А скільки разів можна стратити єдиного сина?.. Ви думаєте, що тільки один раз?.. Ні, його можна стратити кілька разів протягом одного дня. О, я вже тепер це напевне знаю!
— Збожеволів!.. — шепнув хтось тихо.