— Хто? Я збожеволів? — кинувся Сокіл. — Ні, я не збожеволів! Я тільки прийшов запізно. На якихось всього півгодини запізно... Я не збожеволів!.. А, зрештою, може, й збожеволів, не знаю... І кожен з вас би збожеволів, коли б прийшов так запізно, як я... Запізно...
На знак Сілвіо кабоклі знову підхопили Сокола під руки і повели до човна.
Коло самого берега наткнулися на іншу групу людей, що несла другого чоловіка.
— А то хто? — спитав Сілвіо.
— Семипалий.
— Та ні?! Мертвий?..
— Живий, але непритомний: пробитий ножем.
— Носса!..[94]
Пірвані нитки
Санто Антоніо кипіло, як великий казан. Вибите зі свойого привичного спокійного життя, містечко нервово очікувало розв’язки всіх таємничих справ і стало подібне до розворушеного мурашника.
В приміщенні Посту Опіки працювала пересувна радіостанція, стрекотіла писальна машинка, метушилися місцеві й приїжджі люди. З наказу поручника Шав’єра скріпили в’язничну кімнату при Пості Опіки, яка від часу свого існування майже завжди стояла порожня. Літак не покидав летовища.
В монастирі на скору руку була приготовлена операційна заля і упорядкована невеличка лікарня. Два лікарі, що прибули літаком, на зміну то сиділи коло старого Коарасіаби, то обслуговували хворих, котрі приходили по допомогу, користаючи з такої надзвичайної нагоди.
А Коарасіаба лежав з загіпсованою ногою у високій гарячці й маячів. Коли ж приходив до пам’яти і бачив когось біля себе, то неодмінно починав зривати бандажі, лаятися, кричати і попадав у такий шал, що його треба було прив’язувати до ліжка. Тому лікарі й падре Вісенте гостро спротивилися спробам Шав’ера допитувати хворого.
— Його стан дуже тяжкий, і він потребує цілковитого спокою! — заявляв категорично лікар.
— Але ж, пане докторе! — гарячився поручник. — Цей старий індіянин — одинока людина, котра може щось сказати нам про зникнення хлопців.
— Пане поручнику, — вмішувався отець Вісенте, — він може сказати, але не скаже. Я його краще знаю, як ви, і повторюю вам ще раз: Коарасіаба нічого не скаже! Може, я його умовлю пізніше якось, але на це треба почекати.
— То така справа, що не може чекати, отче парох! Ви ж повинні самі знати, що тут кожна година може стати вирішальною!..
— Пане поручнику, — відповідав лікар, — ми це дуже добре знаємо, але ви маєте свої обов’язки, а ми — свої. Як лікар, я не можу допустити, щоб хворий, який знаходиться під моєю опікою, підлягав допитам, що можуть пошкодити його здоров’ю.
Так нічого і не добившись, Шав’єр мусів повернутися до Посту Опіки, взявши обіцянку з лікарів негайно дати йому знати, коли можна буде з Коарасіабою говорити.
На другий день по радіо з містечка донесено, що нижче водоспадів Сете Кедас виловлено розбитий човен. Опис човна безсумнівно доводив, що це був той самий, на якому бачили втікачів Адемар з сином.
Повідомлення блискавкою облетіло ціле Санто Антоніо, викликавши нові розмови, співчування і припущення.
А в ніч, коли почалася страшна буря, вдалося нарешті піймати Бенедіто. Бідний муринчук не витримав більше в лісі і прибіг додому. Тут його спіймали і, не дивлячись на сльози та прохання матері, повели до Посту Опіки.
Хлопчина трясся з холоду й переляку, а, побачивши, поліцистів, упав на коліна і закричав:
— Милосердя!.. Присягаю вам, що я нічого не знав!..
Справді його перелякане обличчя, дрібненька мокра і брудна постать, повзаюча у глибокій покорі по землі, викликала жаль. Тому Шав’єр, насамперед, розпорядився дати хлопцеві їсти і перебрати в сухе.
Бенедіто жадібно ковтав гарячу страву і поливав її рясними сльозами. Їв і схлипував, боячись звести очі на присутніх. Навмисне розтягав їду якомога довше, бо знав, що після їди почнеться для нього щось дуже неприємне. І те неприємне справді почалося, коли лише спорожнилася миска.
— Ну, Бенедіто, — спитав його поручник, — тепер розкажи нам, чого ти втікав з дому?
— О, ваша ексцеленціе, — благально зложив руки муринчук, — я вас дуже прошу не питати мене про такі речі!..
Шав’єр ледве стримав посмішку і почав пояснювати:
— Бачиш, Бенедіто, я маю таку службу, що завжди мушу людей питати про різні речі, а люди мусять мені відповідати. Зрозумів?
— Так, ваша ексцеленціе, я зрозумів. Можете мене питати про все, що хочете, і я буду відповідати, але тільки не про це...
— По-перше, Бенедіто, я не є ніяка ексцеленція, а просто пан поручник. По-друге, я питаю тільки про те, що мені потрібно знати. Тому питаю тебе ще раз: чому ти втік з дому?.. Ну, кажи!