— Я втік з дому тому, що тато мене хотів завести до пана делеґада, — тремтячим голосом відповів Бенедіто.
— О, то ти так боїшся делеґада?!
— Ні, сеньоре, зовсім не боюсь. Наш делеґадо є дуже добрий чоловік і навіть часто зі мною розмовляє.
— Ну, от!.. І ти ніколи від делеґада не тікав?
— Ні, сеньоре.
— А чому ж тепер утік?
— Бо я знав, що пан делеґадо зараз почне мене випитувати...
— Про що випитувати?
— О, ваша ексцеленціє, пане поручнику! — знову зложив руки Бенедіто. — Коли б це не була таємниця, то я б не втікав від пана делеґада... Але я того не можу сказати ні йому, ні вам. Дуже мені прикро, але справді не можу сказати!..
Сміх і жаль розбирали в душі Шав’єра, і він тільки з великим зусиллям волі змусив себе грізно нахмурити брови.
— Слухай, Бенедіто, — сказав гостро, — зрозумій, що заарештовані не можуть мати переді мною ніяких таємниць і повинні мені говорити саму правду!.
— О! — зі щирим переляком вигукнув Бенедіто. — То це було б дуже страшно, коли б мене заарештували!..
— Та ти вже заарештований, Бенедіто! — з ноткою здивовання в голосі сказав Шав’єр.
— Я?! Заарештований?!! О, ні, ваша ексцеленціє, я зовсім не є заарештований! — гаряче запротестував Бенедіто і почав доводити: — Арештують лише злочинців. За ними спочатку довго бігають з пістолями, стріляють, а тоді, коли вже впіймають, зв’язують їм назад руки і сплутують ноги, щоб вони не повтікали. А мене просто взяли, коли я прийшов додому, і привели сюди, хоч я зовсім не хотів іти. Але я не заарештований, присягаю вам, що ні!..
Хлопець говорив це з таким глибоким переконанням, що двоє поліцистів мусіли притьмом вискочити за двері, аби не розреготатися вголос. А Шав’єр витягнув хустинку і почав удавати, що довго витирає носа. Нарешті сказав:
— Так, отже, знай, Бенедіто, що, коли ти впиратимешся далі і не схочеш відповідати, то я також накажу тобі сплутати ноги і зв’язати руки!
Почувши цю загрозу, Бенедіто затріпотів, як сполоханий птах, і впав на коліна.
— О, ваша ексцеленціє, прошу того не робити! — закликав переляканим голосом. — Моя бідна мама могла би вмерти з горя, коли б про таке довідалася!..
— А, бачиш!.. Як тобі жаль направду своєї мами, то не будь упертий. Встань!
— О, пане поручнику, я не встану, поки вас не впрошу!..
— Встань, кажу тобі! Що це за непослух знову?!
Бенедіто покірно підвівся і стояв, розмазуючи сльози по обличчі.
— Нічого тобі, хлопче, не поможуть ні сльози, ні прохання. Або ти мені зараз розкажеш все, або я накажу тебе зв’язати і замкнути. Кажи, що вибираєш?
Бенедіто вдався на хитрощі. Він і дома часто так робив, що, коли сподівався за якісь проступки «кілька пасків на вечерю»[95], як казала мама, спішив лягати спати, поки батько прийде з роботи. І хоч ніколи в таких випадках не спав, але старався якомога глибше й рівніше дихати, а навіть злегка похрапувати. Здебільша штука вдавалася. Батько відкладав кару на другий день, а потім, або забував, або не мав відповідного настрою, і так все минало. Отже, і тепер, попавши в прикру ситуацію, Бенедіто вирішив удатися до випробованого способу.
— Я найліпше піду додому, — відповів він Шав’єрові. — Мій тато завжди гнівається, коли я приходжу пізно... Добраніч!.. — і він повернувся до дверей.
— Гей-гей! — зірвався з місця поручник. — А ти куди?!
— Дуже перепрошую, пане поручнику, мені дуже приємно з вами говорити, але я таки мушу йти додому...
— Додому?! Не так скоро, Бенедіто!.. Ступай сюди!.. Ближче!.. Ще ближче!.. Так. Тепер, дивись сюди: ти, Бенедіто, не вийдеш звідси так довго, поки мені не розкажеш всього, що ти робив у день Сан Жвона. Тут сталися дуже погані речі, і я мушу знати, чи ти у них винен, чи ні?
— О, ваша ексцеленціє, — з великою надією в голосі закликав Бенедіто, — я таки справді не винен! Присягаю вам, що я навіть нічого не догадувався!..
— Чого ж ти саме не догадувався?
— Не знаю... Я справді нічого не догадувався і нічого не знаю!..
— Брехня! — сердито крикнув Шав’єр. — І того, що ти з Арасі носив якісь речі до берега, також не знаєш?!
Бенедіто кинувся цілим тілом з переляку, а на обличчі його виступив жах.
— Я того нікому не розказував! — з розпукою заломив він руки. — Нікому!.. То напевне розповіли хлопці, які нас бачили!..
Поручник відразу зрозумів, що Бенедіто кимсь наляканий, і тому не хоче нічого говорити.
— Так, Бенедіто, — почав Шав’єр цілком лагідно, — ти мені цього не говорив, і дуже погано робиш, що не хочеш говорити. Скажи, тебе хтось налякав?
Муринчик спустив очі в землю, і вся його постать говорила без слів: «Так».
95
Тобто кілька ударів паском по «задньому місцю».