— Бенедіто, — підніс голос поручник, — не затримуй мене, бо я не маю часу! Кажи, хто тебе так перелякав над рікою, що ти мені ні слова не міг сказати? Ну?..
Бенедіто несподівано повеселів і рішучо випалив;
— Бандити!
Шав’ер, приготований до того, що йому прийдеться довго морочитися з хлопцем, був дуже здивований не так змістом відповіди, яку він відгадував уже раніше, як власне отією рішучістю.
— Так?! — запитав, підозріло поглядаючи на муринчика. — І що ж то були за бандити?
— Семипалий і Рижа Корва, — без вагання відповів Бенедіто.
— Як знаєш, що це були Семипалий і Рижа Корва?
— Бо один мав сім пальців, а другий був рижий.
— Гм... Добре. Ну, і як же ти їх побачив? Розказуй.
Бенедіто, вловивши потрібну йому нитку, відчув себе зовсім упевненим і щасливим, а тому заговорив так, як підказувала йому власна фантазія:
— Я собі сидів і ловив рибу, аж тут раптом прибігли Семипалий з Рижою Корвою і напали на мене. Почали мене бити і... і... кричати на мене...
— Що ж вони кричали?
— О, там всякі погані слова...
На цьому фантазія Бенедіта вичерпалася, і він замовк.
— А чого ж вони хотіли від тебе?
— Вони хотіли… хотіли... відібрати у мене новий гачок! — крикнув на кінець Бенедіто у якомусь відчаї.
Всі присутні, в тому числі й Шав’єр, вибухнули голосним сміхом, а муринчук тільки здивовано дивився на них, не знаючи, що могло бути смішного у факті нападу бандитів на новісенький гачок вартости цілих трьох крузейрів.
Пересміявшись, поручник хотів поставити ще якесь питання, але саме в той момент увійшов поліцист і доложив:
— Пане поручнику, два моторових човни ідуть знизу ріки сюди. Здається, когось везуть.
Шав’єр схопився, наказав відвести Бенедіта знову до в’язничної кімнати, а сам поспішив з поліцистом до пристані.
Коли прибули на місце, застали вже великий гурт людей, що в німому схвильованій приглядалися, як з човнів зносили Сокола і непритомного Семипалого. Землемір, хоч ще з трудом тримався на ногах, здавалося, мало розумів з того, що бачив довкола, а на запитання Шав’єра тільки махнув рукою і прохрипів:
— Відведіть мене до монастиря...
Двоє чоловіків підхопило його під руки, інші піднесли Семипалого, і сумна процесія поволі посунула до церковного подвір’я. По дорозі поручник розпитував, де і при яких обставинах знайдено їх обох, але довідався мало. Найцікавіші відомості відносилися хіба до хатини пескадора[97] Маноела, в котрій виявлено всі знаки смертельної, кривавої боротьби. Але хто і з ким боровся — того прибулі не могли сказати, і поручник вирішив сам поїхати на місце випадку. Та попереду треба було щось довідатися від Сокола і Семипалого, і з тим, власне, наміром Шав’єр ішов тепер до монастиря.
Однак, і тут завівся: Семипалого відразу забрали до операційної залі, а Сокіл, побачивши падре Вісенте, заявив:
— Отче, я дуже хворий. Прошу мене десь примістити і нікого до мене не пускати. Я маю говорити з вами, але тільки в чотири очі... Панові поручникові скажіть, що справою мого сина він вже не має потреби цікавитися...
— Пане Іване, — ображено сказав Шав’єр, — ваші слова дуже дивні...
— Лишіть, поручнику, — знову слабо махнув рукою Сокіл. — Я справді не маю сили говорити... І, зрештою, мені вже все одно...
Поручник круто обернувся і вийшов геть, а Сокіл, вчепившись за плече священика, поволікся до призначеної йому кімнати. Там тяжко опустився на ліжко і заговорив хриплим, уриваним голосом:
— Отче, я справді дуже хворий... Гарячка мене палить, і думки плутаються... Чи я ще говорю зрозуміло?
— Так, пане Іване, — поспішив запевнити священик. — Ви говорите цілком зрозуміло. Але... Чи не ліпше вам зараз просто лягти і нічим не турбуватися?.. Я піду принесу якісь ліки, поки наші лікарі не звільняться. Тоді вони вас оглянуть, як слід.
— Не те, отче, — нетерпеливо покрутив головою Сокіл. — Я вже знаю все...
— Так?!
— Так!.. Данко таки був невинен... Данко загинув... Ох, Боже, як мені тяжко.
Падре Вісенте перехрестився і заговорив з глибоким зворушенням:
— Що ж зробимо, дорогий пане Іване?.. На все Божа воля...
— Чекайте, чекайте, отче. Я ще хочу сказати головне... Не знаю, може, я вмру...
— Ну, чого ж неодмінно вмрете? Ми вас вилікуємо!..
— Ах, отче, не перебивайте мене!.. Не в тім річ. Річ в тім, що... Боже, як мені тяжко зібрати думки!.. Що я хотів сказати?.. Ага, пригадав!.. Перекажіть Коарасіабі, що Данко його не зрадив... і таємниці не видав а за це заплатив життям... Скажіть Коарасіабі, що все лежить на місці... Я сам те бачив і, коли тільки не вмру, то зможу те місце йому вказати... Ви мене добре зрозуміли, отче?..